Перше, що хотів би сказати, що вшанування Пресвятого Серця Ісуса не є такою давньою традицією у Католицькій Церкві, а тим більше літургійною традицією, тобто такою, яка дозволена і розповсюджується Церквою. Навіть зазначу, що були певні проблеми у прийнятті Церквою цього культу.

Інколи нам здається, може бути таке враження, що наші традиції є постійними. Натомість насправді Літургія змінювалася на протязі віків. Перші християни мали якісь свої уподобання, і тут можна згадати малюнки у катакомбах, наприклад Доброго Пастиря. А католики Середньовіччя мали якесь своє власне уявлення про Ісуса та тайну спасіння. А Східна Церква має своє бачення Христа як Спасителя. Усі ці різні форми поклоніння Богу показують якийсь людський елемент у розумінні Бога та є насправді скарбом Церкви, як великої спільноти святих, вірних та духовенства.

У програмі катехиз для дітей та молоді закладено тему Євхаристії, і ми з дитинства знаємо, що встановлення цього Таїнства звершилося під час Останньої вечері, яка була традиційною пасхальною вечерею єврейського народу. Але це не єдиний зв’язок Євхаристії зі Старим Завітом.

Для чого брати участь у Євхаристії та як гідно підготуватися до Причастя? Хто і як може його приймати? Про євхаристійні приписи Греко-Католицької Церкви розповідає о. Йосафат Бойко ВС. У деяких пунктах традиція Греко- та Римо-Католицьких Церков відрізняються.

«Наш Спаситель на Тайній Вечері, тієї ночі, коли Його було видано, встановив Євхаристійну Жертву Свого Тіла і Крові, щоб увічнити жертву Хреста впродовж віків, аж до Свого приходу, і щоб довірити Церкві, Своїй улюбленій Нареченій, спомин про Свою смерть і Воскресіння: таїнство благочестя, знак єдності, звʼязок любові, Пасхальна трапеза, у якій Христа приймають як поживу, душа сповнюється благодаттю і нам дається завдаток майбутньої слави».

(IІ Ватиканський Собор, Конст. «Sасrоsаnсtum Соnсіlium», 47.)

Греко-католицькі єпископи закликають вірних УГКЦ і загалом усіх християн та людей доброї волі продовжити безперервний піст і молитву за мир та краще майбутнє України.

Усіх вірних та людей доброї волі єпископи просять щодня о 21.00 єднатися в спільній молитві за Україну (в понеділок -- за успішне служіння Президента, Уряду та Верховної Ради України; вівторок -- за ворогів: за навернення тих, хто переслідує і атакує нас; середу -- за українське військо; четвер -- за правоохоронні органи і міліцію; п'ятницю -- за поранених, полонених, біженців та їхні родини; суботу -- поминання усопших, зокрема загиблих воїнів і всіх невинно убієнних; неділю -- за єдність і соборність України)

Монастирське богослужіння, в таких центрах монашества, як Єгипет, Фіваїда, Палестина, Месопотамія, Сирія і Кападокія, було не так літургійним обрядом, як спільними роздумами над Святим Письмом.

«Спочатку літургія не була частиною монашого життя. Навіть звершення Євхаристії не займало в ньому особливого місця. Літургійне життя було справою духовенства, а не монахів. Завданням монаха була безнастанна молитва. Це було його «Діло Боже», його правило, поєднане з постом, чуванням, фізичною працею, покаянням серця і безмовністю» (Ф. Вульф).

Як і наші шановані попередники Папа Павло VI і Вселенський Патріарх Афінагор зустрічалися тут у Єрусалимі п’ятдесят років тому, також і ми, Папа Франциск та Варфоломій, Вселенський Патріарх, вирішили зустрітися на Святій Землі, «де наш спільний Відкупитель Господь Ісус жив, навчав, помер, воскрес і вознісся на небо, звідки послав Святого Духа на Церкву, яка народжувалася» (Спільне комюніке Папи Павло VI і Патріарха Афінагора, оприлюднене після зустрічі 6 січня 1946 р.). Ця наша зустріч, чергове побачення єпископів Церков Рима і Константинополя, заснованих двома братами-апостолами Петром та Андрієм, є для нас джерелом великої духовної радості й дає нам нагоду призадуматися над глибиною та природою наявних між нами зв’язків, що є плодом шляху, сповненого благодаті, під час якого Господь провадить нас, починаючи від того благословенного дня п’ятдесятирічної давності.

Якою має бути християнська сім’я і які цінності в собі має нести? Які виклики найчастіше стають на шляху кожної родини?

Про це і не тільки це у відеоблозі отця Андрія Нагірняка, керівника відділу соціальних питань Патріаршої курії УГКЦ.

Блаженніший, спостерігаючи за реакцією світу на досить тяжкі події в Україні, складається таке враження, що поляки більше за всіх турбуються за Україну. Що їх спонукає до такої братерської любові?
Я би сказав, що у Польщі є три категорії людей. Перша, яка справді співчуває нам за те що ми пережили. Друга – що не переживає; ми для них не маємо жодного значення. «Робіть собі що хочете аби полякам було добре». І є третя – мудра категорія, яка каже: «Ми поляки, без України не дамо ради втриматися". Ми є два слов'янські народи і мусимо підтримувати один одного, бо маємо таких прикрих сусідів. Свого часу на Польщу напала Німеччина, на нас нападає Росія.
 

Євангеліє оповідає, що „обходив Ісус всі міста та оселі, навчаючи в їхніх синагогах, та Євангелію Царства проповідуючи, і вздоровлюючи всяку недугу та неміч усяку. А як бачив людей, змилосерджувався Він над ними, бо були вони змучені та розпорошені, як ті вівці, що не мають пастуха. Тоді Він казав Своїм учням: Жниво справді велике, та робітників мало; тож благайте Господаря жнива, щоб на жниво Своє Він робітників вислав. (Мт 9,35-38)). Ті слова застають нас зненацька, бо всім нам відомо, що спершу треба зорати, посіяти та обробляти, щоби потім могти в належний час, зібрати рясний плід.