ЗАГАЛЬНИЙ: Щоб досвід страждань став нагодою для розуміння ситуації нестатків і болю, з якими зустрічаються самотні, хворі та люди похилого віку, і спонукав усіх великодушно вийти назустріч їхнім потребам.
Якщо тривалий час всі справи йдуть дуже добре, ми забуваємо про Бога, почуваємося затишно у цьому світі і не бачимо або не розуміємо страждань ближнього. Але коли зустрічаємося з терпінням, усвідомлюємо свою слабкість і пізнаємо, що не маємо достатньо сил, чеснот і впевненості в собі. Земний затишок нетривкий, його легко можна втратити. Такий досвід може спонукати до рішучих дій.
Самотність, старість, хвороби, бідність – це стани життя, які добре знайомі багатьом. Але самотність не буде обтяжливою, якщо її заповнять спілкуванням родичі, друзі, добрі християни, а старість – якщо її належно вшанують діти, онуки, держава. Якщо близька людина подарує хворому увагу – радість від того полегшить його хворобу.
Дуже часто назустріч Христові виходять ті люди, які на собі відчули різні хрести. Однак, як говорить українське прислів'я, ситі голодних не розуміють. Щоби розбудити у таких людей усвідомлення проблем ближніх, буває замало зусиль однієї людини, а інколи не вистачає і революції. Католицька Церква щоразу відкриває своє серце до людей, але часто залишається без відповіді; запрошує сильних світу цього побачити темну дійсність – та вони переважно бачать її у рожевому світлі... Але ж Бог посилає день для добрих і злих, а сонцю каже кидати проміння на квіти і на болото. Співчуття знедоленим – свідчення нашого уміння бути людьми.
МІСІЙНИЙ: Щоб народи світу відкрили двері Христу та Його Євангелію миру, братерства і справедливості.
Святий Йоан Золотоустий пише: «Не було би поган, якби ми були справжніми християнами, та ми захоплюємося грішми, як вони, а то й більше, маємо страх перед смертю, як вони, боїмося злиднів, як вони, жадібність мучить нас, як і їх». Двері деяких народів ще зачинені перед Христом та Його Євангелієм. Та перш ніж бажати, щоб вони відкрилися одразу, ми, християни, мусимо приглянутися, чи є між нами братерство і справедливість, чи справді Христос живе у наших серцях.
Щоб реалізувати це велике завдання, потрібні також ті засоби діалогу з «непросвітленими» народами, які не обов'язково відкликалися б до релігії, а були базовані на природному законі. Прищепленню християнської віри сприятиме поширення миру, братерства і справедливості у світі, в чому теж полягає виконання кожним християнином свого місійного обов'язку.
МІСЦЕВИЙ: Щоб наприкінці ще одного року вірні в дусі християнської любові і покаяння сумлінно переглянули свої вчинки та зробили тверду постанову змінити життя відповідно до Христового Євангелія.
Буває, ввечері ми переглядаємо насичений багатьма добрими подіями прожитий день і розуміємо, що саме в ньому зробили набагато більше, ніж за весь місяць, а то й рік. Цей день потім часто згадуємо. Нам приємно: ми робили добро. Але знаємо і про нашу схильність до зла. Тож, коли робимо підсумок прожитого року, виринають у пам'яті гіркі спогади і про погані вчинки. Ця гіркота дає про себе знати навіть тоді, коли стараємося її чимось осолодити, забути, переключити увагу на щось інше. Тому грішні вчинки мусять бути виявленні в Таїнстві Покаяння. Постанова поправи допоможе відчути мир і спокій у серці. Людина отримує силу і бажання робити добрі справи з любові, а не примусу, як це буває, коли совість заплямлена і навіть дихається важко... Коли ж сумління чисте, людина дихає на повні груди, без тривоги і страху, відчуваючи, що поруч – Христос, надійний Товариш.
ПОКРОВИТЕЛЬ НА ГРУДЕНЬ
СВЯТИЙ ПЕТРО КАНІЗІЙ (21 грудня )
Святий Петро Канізій народився в Голландії у 1521 році. Навчався в Кельні, де і вступив до Товариства Ісуса (Орден Єзуїтів). 1546 року був рукоположений на священика. Згодом здійснював служіння в Німеччині, де протягом багатьох років беріг і зміцнював католицьку віру. Він опублікував багато творів, найвизначніший з яких – «Катехизм». Хоча Канізій жив у період Реформації і релігійних конфліктів, та ніщо не змогло його захитати зсередини. Його особистість залишилась цілісною, попри те, що ті сумні часи глибоко вплинули на його сучасників. Його велике бажання служити для Церкви, непохитна впевненість, що Бог перебуває в ній, незважаючи на наявність людської слабкості, було виразною рисою його духовності.
Про себе Канізій висловлювався стримано і неохоче. Про своє натхнення, запал і любов, які переповняли його, він ніколи не говорив, ймовірно, через певну сором'язливість і відсутність ораторського таланту. Однак, головна причина його мовчання, мабуть, полягала у тому, що він відвів собі другорядну роль. Його характеризувала відданість справі, яка применшувала особисті бажання. Твори Канізія вказують на тісний зв'язок з традицією. Своїм найбільшим багатством вважав віру, передану йому батьками. Талановитий, він працював легко і спокійно. Лекції, твори, проповіді, адміністративна праця, навчання молоді, церковна політика – такі різні обов'язки доводилось мати йому у житті. В епоху Реформації, коли, здавалося, на боці противника все – впливові люди, ентузіазм й ініціатива, Канізій задовольнявся меншими засобами, силами і підтримкою. «Петро спить – Юда діє!» так він влучно висловлювався про тодішню ситуацію. Тому він не боявся братися навіть за відчайдушні завдання.
Помер Петро Канізій у Фрібурзі (Швейцарія) 21 грудня 1557 року. У 1925 році Папа Пій XІ зарахував його до лику святих і оголосив Учителем Церкви.
о. Христофор ГАНИНЕЦЬ,ЧСВВ
|
м. Лісабон Португалія
