Відповідно до нашої богословської та аскетичної традиції, євангелізація, як передавання віри, не може бути звужена лише до рамок церковної пропаганди, індоктринації, чи лише інтелектуального пізнання правд віри та виключно практичного виміру людського зусилля. Коли ми розуміємо, що віра – це цілковите прилучення (adesione) людини до життя Пресвятої Трійці, а першим наслідком такого прийняття Євангелія у вірі є нове сотворення людини (пор. Гал. 6, 15), то завдання Церкви передавати віру означає народити нову людину у Христі та виплекати, зростити до зрілості у Христі, нового Божого сина чи доньку. Про це пише св. євангелист Іван: «А всім, що Його прийняли, їм владу дано дітьми Божими стати, тим, що вірять у Ймення Його, що не з крови, ані з пожадливості тіла, ані з пожадливості мужа, але народились від Бога» (Iван 1, 12-14). Таким чином, традиційний спосіб євангелізації має для нас два моменти: сакраментально-керигматичний та літургійно-катехитичний чи містагогійий.