Роздуми про характер церковного лідерства визрівали у мене давно. Сьогодні вони видаються особливо актуальними у світлі виборів нового Глави Української Греко-Католицької Церкви. Пишу їх, ще не знаючи, хто буде обраним, а отже без «прицілу» на конкретну особу – просто як думки про те, які вимоги ставить сьогодення перед провідниками Церкви і якого стилю керівництва воно вимагає.

Коли говорити про питомість, унікальність нашого християнства, я би почав із того, що кожен із нас має свій особистий, неповторний зв’язок з Богом. Кожен із нас через своє стремління – тобто через те, що ми називаємо духовним життям, – здобуває досвід Бога. Цей досвід особливий у кожного з нас, і кожен з нас переживає його в кожну мить свого життя по-новому. Сьогоднішній наш досвід Бога не може бути подібний до того, що його будемо мати завтра, чи до того, який був учора. Це як у людських стосунках: нинішня наша розмова – інакша, аніж та, що була вчора, чи буде завтра. Кожна наша зустріч унікальна. І коли ми говоримо про питомість нашого, як ми кажемо, українського християнства, нашої Греко-Католицької Церкви – це також щось неповторне.