Що я скажу на твій тріумф, мій дивний брате. Ось ти з такою радістю усміхаєшся, бо «припер мене до стінки» своїми аргументами: мовляв, як Бог є, то це можна довести: формулами, експериментами, намацати Його приладами, а як не можна довести – то Його і немає, бо це логічно. А ти в мене логік, братику.
І нічого я тобі не доведу, доки ти сам не захочеш стати цим «приладом». Доки не захочеш на собі – у собі – пізнати, що Бог є. Доки не відчуєш у собі цю неописувану радість від пережиття Його близькості. Таку зовсім інакшу радість, не ту, що припирає когось до стінки і тішиться цим.
– А як Бога немає, то треба вміти радіти земному життю, – з повним переконанням кажеш ти. Бо така твоя логіка.
Слухай, та чи я заперечую, що земному життю треба вміти радіти? Ані я, ані моя Церква цього не стверджують. Навпаки, почавши ще з Апостола Йоана, який знав Його особисто, персонально і конкретно, Церква повторює: Бог втілився і прийшов на землю, і відкупив нас, аби ми мали радість, і мали її вповні.
Питання тільки в тому, хто як розуміє цю радість.
Бо як ти сидиш навпроти мене, «доколупуючи» питаннями про матеріальні підтвердження Божого буття, і дихаєш позавчорашнім пивом, яке змішалося з учорашнім і дополірувалося сьогоднішнім, то я бачу: для тебе радістю є твоє пиво. Твоєю маленькою, такою цілком матеріальною-матеріальною, аж періодично тисне на сечовий міхур, цілком земною радістю.
А для мене радістю є, як ти свої сяк-так зароблені гривні принесеш додому і купиш їжі. Або принаймні якийсь подарунок для жінки, з якою живеш, не одружуючись – бо «як Бога нема, то це неважливо», а «радість», у сенсі суто плотських утіх, ти таки мати хочеш.
Так, це буде МОЄЮ радістю. І хіба це не буде також і ТВОЄЮ радістю, скажи мені? Це ж бо ТИ прийдеш до свого дому не з пивом, а з чимось добрим… І однак ця радістю буде моя.
Бо дивні у нас радості, у християн. Коли тобі добре – то це моя радість. Яку так само неможливо намацати, як і Бога.
То що, радості теж немає?