 Сьогодні чимало людей стурбовано запитують себе: Навіщо існує богопосвячене життя? Навіщо обирати такий спосіб життя, коли існує так багато нагальних потреб на добродійному та євангелізаційному полі, якими можна займатися і без прийняття зобов’язань, притаманних богопосвяченому життю? Чи не є в такому разі богопосвячене життя своєрідним «марнотратством» людських зусиль, які, за принципом найбільшої ефективності, можна було б використати для більшого добра людства й Церкви?«Що сталося б зі світом, якби в ньому не було ченців?» Богопосвячене життя, попри всі поверхові судження щодо його корисності, має велике значення саме тому, що виражає безмежну безкорисливість і любов, що є особливе гідне подиву у світі, загроженому бути поглиненому проминаючими речами. Без цього конкретного знаку існувала б загроза, що любов, яка дає життя всій Церкві послабне, що спасенний парадокс Євангелія втратить свою гостроту, що «сіль» віри втратить свій присмак у світі, який піддається секуляризації. У житті Церкви і суспільства потрібні люди, спроможні цілковито посвятити себе Богові і ближньому заради любові до Бога.
У своєму земному житті Господь сам покликав тих, яких хотів, аби вони були поруч Нього і на Його прикладі вчились жити для Отця і для післанництва, яке від Нього отримали. У такий спосіб Він заснував нову родину, до якої протягом століть належать ті, які прагнуть чинити Божу волю. За прикладом євангельських учнів всі особи зобов’язуються виконувати «нову заповідь» Господа, любити один одного так, як Він нас полюбив. Саме Любов привела Христа до того, що Він сам зі Себе склав дар і приніс Себе як найвищу жертву на хресті. Також між Його учнями не може бути справжньої єдності без тієї безумовної взаємолюбові, яка вимагає готовності до жертовного служіння і прийняття іншого таким, як він є, не осуджуючи його, здатності вибачати навіть «сімдесят разів по сім». Богопосвячені особи, які силою любові, влитої до їхніх сердець Святим Духом стали «одним серцем і однією душею» (Ді. 4, 32) відчувають внутрішню потребу спільно все поділяти між собою: матеріальні блага і духовні надбання, таланти і натхнення, а також апостольські ідеали і доброчинність. У спільному житті сила Духа, яка перебуває в одному, одночасно переходить на всіх. Тут не лише кожен користає з власного дару, але уділяючи його іншим примножує його і користується плодами чужих дарів, як своїми власними.
Ми знаємо також, що досконалість полягає у любові. Любов зростає в нас разом з любов’ю до Бога і молитви. В душі, котра молиться, горить вогонь, який зноситься завжди вгору, до Бога, та в сторону – до ближнього. Що просторіше місце, розкладене для вогнища, то вище сягатиме його полум’я. Молитися ми вчимося настільки, наскільки зростаємо в любові до Бога та ближнього. Моління – це дія серця, основа всякої діяльності . Коли ми житимемо кожної години цим відданим віддаванням себе, то ввесь час перебуватимемо у Божій присутності. Таким чином ми вчимося постійної безперервної молитви.
Зрештою, недостатньо ще любити ближнього, «як себе самого», ми вчимося любити іншого по-справжньому лише тоді, коли знаходимо і любимо у ньому Господа. Тільки любов, яка впізнає Ісуса в іншому, спроможна, люблячи, віддалитися від себе та вийти понад себе.
Не може бути кращої школи молитви, ніж така молитовна любов ближнього.
Отож, слушним є, завжди, у кожній хвилині перебувати в присутності Божої любові, жити за рахунок ревного віддання себе у «другому наверненні», це створює «інтимний зв’язок» з Богом, дарує духовну піднесеність, надприродний стан душі, в якому християнин може відчувати волю Божу набагато певніше, не застосовуючи правил для розуму.
Ми, як діти Божі, постійно намагаємося довіряти своїй духовній Матері Марії, вдивляючись в Неї намагаємося наслідувати Її: дивитися на світ, як Вона мислити, оцінювати, молитися та жити, як Вона. Бо наслідуючи Марію, ми єднаємося з Христом, і вже не ми живемо, але Він у нас. Адже, дійсно, Марія – неперевершений взірець досконалої посвяти, тому, що вона повністю належить Богові, цілковито присвятила себе Йому. Марія подає для нас приклад як треба приймати Божу благодать.
Адже ти живеш задля того,
щоб, пройшовши через багато випробувань,
А під кінець – через смерть,
Увійти до нового життя.
Дорога до цієї мети –
це безмежне довірення Богові,
Через ві
ддання Йому
Подібно до Марії.
Сестри Чину
Святого Василія Великого
|
м. Лісабон Португалія
