Cьогодні всі маємо Святе Письмо. Та для його читання і вивчення потрібна спрага богопізнання, яка приводить до правдивої мудрості, а вона відкриває істину: що є добро і зло.
Мудрість народжує чесноти, які приводять до святості. А святість — це життя в любові. Виключно, тільки вона будує, рятує і спасає. А всяка неправда, зло (крутійство і фальшування), і гріх – розколює, губить, нищить і руйнує.
Останнім часом, як говорить, зокрема, наш відомий інтелектуал Мирослав Маринович, «в Україні відбувається потужний наступ на українство». Його може будь-хто спостерігати і в політиці, і в економіці, і в фінансовій діяльності, і в освіті, і в культурі, і навіть у спорті. І здійснюють його безперешкодно, неприховано, відкрито. Про це іноді повідомляють наші ЗМІ. Так, нещодавно в титрах телевізійних каналів можна було прочитати вислів одного із верховних «слуг» нашого народу – депутата Верховної Ради й урядовця, що «Україна не для українців, а захист української мови – це шлях до фашизму».
Цікаво, якщо Україна не для українців, то для кого ж тоді? І куди мають подітись українці? Вимерти, втікти в світи? Чи нас знову, але цього разу всіх, мають повивозити за межі рідної землі? Та й хіба мова будь-якої нації може привести до фашизму? Гадаю, що сьогодні всі знають, що німецький фашизм постав з ідеї панівної наднації.
Кожна нація на світі має Богом-Творцем дароване право на існування своєї мови, культури і держави. Але й має вона обов’язок найперше служити Йому. А це означає, що необхідно всім жити за Божими Заповідями. У всьому потрібно керуватися принципами чесності, справедливості, взаємоповаги, зберігаючи мир, злагоду, порозуміння і любов. Та, на превеликий жаль, ми не можемо похвалитися, що, власне, такі стосунки є між нами, українцями. Отже, якщо між нами українцями-християнами немає чесності і справедливості, то для чого молитися, ходити до храму, говорити і тішити себе належністю до тієї чи іншої Церкви? Для чого така віра? Що кому вона дає? Даремно тішити себе належністю до тієї чи іншої Церкви.
З часів племен наших пращурів, від княжої доби і через всю історію ніби жахливі спадкові невилікувані хвороби нас супроводжують міжусобиці, роздори, розколи, протистояння. Чи не завжди в критичний для народу момент у нас брало гору своє, особисте, родинне… Чи не тому більшість завжди знаходили «свою хату скраю…» І в наш час можемо часто почути, наче якесь пояснення, абсурдну тавтологію, яка стала крилатим висловом: «маємо те, що маємо». А чому не маємо більше й краще? Або де, в кому чи в чому причина?
Нещодавно мені одна парафіянка з болем і розчаруванням говорила: «Я думала, як буде Україна самостійною, вільною і незалежною державою, то й наше життя буде дуже гарне і в достатку. Та найважливіше, що між нами, українцями, буде взаємоповага і любов. Що наша влада і всі урядовці будуть все робити з любов’ю до нашого народу, вчителі так ставитимуться до дітей, викладачі – до студентів, лікарі — до хворих, керівники — до підлеглих. І щойно тепер зрозуміла, що українці погані тому, що не є справжніми християнами».
Панацею від усіх наших національних бід знайшли нібито депутати, які, як велику мудрість, час від часу повторюють і наголошують: «Потрібно починати з себе». Але що і як потрібно робити? Може б, вони самі показали приклад і як добрі та мудрі провідники й лідери повели народ за собою…
Гадаю, найкращу відповідь на це запитання дав наш заробітчанин, лікар за фахом: «Нашу державу і народ може врятувати тільки Бог і Церква. Потрібно, щоби всі священнослужителі, як добрі, смиренні, покірні, лагідні і жертовні пастирі, засвідчуючи зразкові, щирі, співчутливі, миролюбиві відносини між собою і цим самим, подаючи приклад для наслідування («По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою», – сказав Господь), постійно й наполегливо закликали вірних шанувати, підтримувати, допомагати одне одному, тому що ми – українці. Ми вміємо добре ставитися до чужих. А до своїх? Так, немає між нами, українцями, у нас на Україні, чесності і справедливості, тому й неможливо говорити про любов. А за межами України, на чужині? Тут всі українці мали би чутися між собою, спілкуватися, переживати, вболівати і допомагати одне одному, як рідні брати і сестри. А ми завжди і всюди боїмося признатися своїм, що ми – українці, особливо, якщо ми нелегали, щоб свої ж нас не видали нашій мафії чи місцевій поліції. Чому ми такі? А чи зможемо ми коли-небудь не з гонору, як наші сусіди, а з усвідомлення і відчуття високої гідності і достоїнства приналежності до великого народу відкрито сказати: «Я – українець!»?
Зможемо! Та тільки тоді, коли зрозуміємо просту істину, що тільки з промислу і волі Божої ми народились у цьому народі, то ж і відповідальні перед Ним за ставлення до наших братів і сестер. Люблячи інших, мусимо любити й своїх. І до цієї любові маємо прагнути й змагати все своє життя. Любові не лише до нашої землі, культури, історії, традицій, пісень і мови, а й до українців. Цього маємо вчити наших дітей в сім’ях, садочках і всіх навчальних закладах.
Це і є єдиний шлях порятунку і спасіння нашої нації, народу і держави.
Протоієрей Михайло Мельник
с. Старі Кривотули
Івано-Франківська архиєпархія УГКЦ
|
м. Лісабон Португалія
