Загальний: Щоб зростала пошана до природи, з усвідомленням того, що все творіння є Божим ділом, дорученим людській відповідальності.
Всі розуміють, що ще з дитинства потрібно прищеплювати любов до природи і виробляти пошану до всього живого. Через такі почуття можна виховати людину, яка не завдасть шкоди природі. На жаль, коли стаємо дорослими, а ще й багатими, забуваємо те, чого вчили у школі, вдома…
Бюро УГКЦ з питань екології у своєму зверненні наголошує: «Вшановуючи та прославляючи Творця, пригадуємо своє покликання бути відповідальними домоправителями світу Божого і застановляємося, як можемо краще реалізувати його сьогодні, в час безпрецедентних екологічних викликів та загроз».
Особливої уваги потребує в наш час енергетична проблема. До цієї проблеми потрібно підходити комплексно, має бути морально-етична оцінка, також такі аспекти, як безпека людей, економічний і соціальний розвиток і відповідальність за створіння. Все, що створюється, винаходиться нове для комфорту людей, мусить бути дружнє до довкілля й безпечне для людей.
Не може мета виправдовувати засоби… Всі, кому небайдужа доля своєї рідної землі й Всесвіту загалом, мають усвідомити, що кожен впливає на природу і має це робити якомога делікатніше. Такі заходи, як садіння дерев, очищення засміченого довкілля, економне використання природних ресурсів, може відвертати передчасні стихійні лиха, зміну клімату і появу різних хвороб.
«Передумовою позитивних зовнішніх змін у житті людини та її довкіллі є насамперед її внутрішнє оновлення в Бозі завдяки переосмисленню своєї віри та особистої відповідальності за щедрі дари, прийняті від Творця.
Адже християнська віра, як голосить звернення, – це ключова складова і основа сталого й цілісного відповідального життя. Віра в Бога Творця зобов’язує всіх нас бережливо ставитися до природних ресурсів, які нам дані задарма і які, можливо, через те ми і не шануємо належно.
Місійний: Щоб єпископи, священики і диякони були невтомними проповідниками Євангелія аж до кінців землі.
Коли одного разу священику дорікнули, що він на проповідях говорить одне, а в житті поводиться по-іншому, то він пригадав слова Христові «Усе, що вони скажуть вам, робіть і виконуйте; та за вчинками їхніми не робіть, бо говорять вони та не роблять того!». Священнослужитель не розчарувався у своєму покликанні, не знеохотився… Ці докори стали стимулом для власного навернення і праці над собою (Мт.23,3).
Ще іноді проповідники, місіонери кажуть, що мають таке відчуття, ніби сам Господь говорить їхніми устами, дивуються від своєї мудрості і вчаться від себе самих. Дивно, але це правда. Інакше не може бути… Святий Дух, який присутній у Церкві, не може залишити особу, яка посвячена на службу Богові і на поширення Царства Божого на землі.
Добра Новина звіщається, навіть якщо люди дорікають чи осуджують слуг Божих. Кожен у своєму житті, можливо, бував Савлом, Петром. У Божих планах є повернути втрачену подобу Божу всім людям, усіх привести до спасіння, а для цього потрібне знаряддя – диякони, священики, єпископи, які знають про себе більше, ніж інші, але також прагнуть спасіння своєї душі не менше, ніж інші.
Місцевий: Щоб в Україні для кожного, хто терпить біль і страждання, були створені умови для відповідного лікування в атмосфері любові, розуміння і співчуття.
Якщо на мить зупинитися і поглянути на сучасний світ поглядом простої людини, то, незважаючи на все прекрасне, добре і світле, все, що нам дарує радість життя, милування і захоплення новим днем, ми побачимо й інше, а саме те, що все має зворотній темний бік, де існує зло і насильство, кров і ненависть, хвороби і стихійні лиха, неправда і ворожнеча. Все це рано чи пізно зустрічає людину і породжує страждання і біль.
А ми всі так боїмося страждати і намагаємося уникнути болю тому, що страждання – це не норма, а руйнація норми. Часто у своїй духовній сліпоті ми звинувачуємо Бога і питаємо себе: «Чому? За що? Чому саме я, чому саме зі мною? Чим я завинив (-ла), що переживаю таке? Він, як нам здається, у таких випадках з високого неба байдуже дивиться на те, як нам важко… Але чи настільки байдужий Бог до нашого страждання?
Як звинувачувати в цьому Того, хто разом з нами і знемагав, і голодував, і був спраглий, був у смертельній тривозі, плакав, і врешті добровільно страждав за наше життя і спасіння?
Людина створена Богом для безмежного щастя богоспілкування, але вона своїм непослухом відсікла себе від свого Творця, без якого її життя стало суцільним стражданням. Людина і з нею все створіння опинилися за межами раю, у світі, в якому низка страждань завершується смертю.
Але Бог, сама Любов, не міг залишити своє творіння у тому страшному стані розладу. «Ми всі куплені дорогою ціною» (1Кор.6,20). Тільки про це не можна забувати у часи радості й страждань… Христос створив умови для спасіння наших душ, а для повноцінного життя на землі ми потребуємо ще допомоги ближніх і держави. Якщо в наших ближніх буде розуміння і співчуття, тоді і наш хрест буде набагато легшим.
Преподобний Августин писав: «Християнам належить страждати більше, ніж іншим людям; праведникам необхідно страждати ще більше; а святим неминуче переносити великі страждання. Чим ближче людина до Бога, тим більша кількість хрестів їй і посилається».
ПОКРОВИТЕЛЬ НА БЕРЕЗЕНЬ
ПРЕПОДОБНИЙ ГЕРАСИМ ЩО В ЙОРДАНІ (17 березня)
Цей святець жив у V ст., коли в Христовій Церкві нуртували богословські суперечки і багатьох вірних зваблювали численні секти. Славетного посника, пустельника Герасима теж було зманили хитросплетива єретиків, та ненадовго. Крім сповідання чистого вчення, преподобний завів для монахів-пустинножителів, кожен із яких спасався у відлюдній печері, вельми суворі правила. Мав цей аскет ще одну надзвичайно важливу рису для християнського проповідника – дар переконувати не тільки власним прикладом, а й поміччю в скрутну хвилину.
Ось один, хоч і дуже незвичайний епізод. Блаженні отці Евірат і Софроній Софіст пишуть у творі «Луг духовний», що Герасим якось порятував пораненого лева. Тож безсловесний звір так прив’язався до святого, що всюди ходив за ним, наче ручний. Доріжкою між печерами ходив осел із баклагами води, і старець наказав леву охороняти його від зловмисників. Одного ж разу лев задрімав і лиходії викрали віслюка. Отець Герасим подумав, що це лев його з’їв та й прогнав хижака.
Та невдовзі вкраденого віслюка було повернено монахам і лева знову допустили до чорноризців. Коли ж преподобний отець Герасим відійшов до Господа і був похований, лева не було в монастирі. Він прийшов і став шукати свого старця.Його повели до гробниці і лев, бачачи, що братія плаче, став битися головою об землю, і так помер. Цей випадок, як пишуть у житії преподобного Герасима «показує нам, якими слухняними були звірі Адаму до його гріхопадіння».
З благословення Святішого Отця.
Підготував о. Христофор Ганинець, ЧСВВ
|
м. Лісабон Португалія
