Якось я прийшов до стоматологічної лікарні з наміром записатися на прийом до лікаря на наступний день. У реєстратурі мені сказали, що записати не можуть: «Немає світла». Але була середина сонячного літнього дня і на питання, чому не можна мене записати, адже не темно, мені відповіли: «Не працює комп’ютер». Думка, яка відразу виникла у мене в голові, була, можливо, дитячою і наївною, але я її відразу озвучив: «А що, коли комп’ютерів не було, люди до лікарів не записувались і зуби не лікували?»
Отже комп’ютер – найвище досягнення науково-технічного прогресу, яке повинну служити для добра людини, не послужив для цього добра? Адже якби в реєстратурі його не було, я б записався до лікаря відразу, а так змушений був прийти повторно. Техніка, таким чином, стала не допомогою, а перешкодою. Звісно, я не пропоную негайно усунути комп’ютери з реєстратур усіх лікарень – вони справді є допомогою усім, хто там працює. Але ж користуючись будь-якою технікою, слід хоча б передбачити, що за певних обставин вона може відмовити?
Католицька Церква, належно оцінюючи значення прогресу техніки в житті людської спільноти, в той же час вказує, що «надмірно довіряючись прогресу техніки» людина може стати «скоріше рабом, ніж володарем» його досягнень (пор. Декрет «Про апостольство мирян»,7. ІІ Ватиканський Собор). А що людина дійсно може стати «рабом комп’ютера», який виконує рішення останнього свідчать такі приклади.
Якось, здається це було у 2000 році, мені довелось повертатись з реколекцій з Красилова. Хто бував у цьому місті на Хмельниччині, може підтвердити, що місцева залізнична станція - далеко не першорозрядна - за день через неї проходить тільки кілька пар пасажирських потягів. Але вже тоді квитки в касі видавались за допомогою комп’ютера. І коли надійшла моя черга, касирка сказала, що дати квиток не може, оскільки комп’ютер перестає давати місця за 10 хвилин до відправлення потяга (який на той момент ще не прибув) за розкладом. Можна зрозуміти, коли видача квитків припиняється за 10 хвилин до відправлення потяга на великому вокзалі, як Київ, Львів, Сімферополь або Жмеринка. Але в Красилові досить було однієї хвилини, щоб дійти від каси до перону (тим більше, що потяг запізнювався на 30 хвилин). Чи розуміла це касирка, відмовляючи мені у квитку? Звичайно, розуміла, але зробити нічого не могла. Передоручивши комп’ютерові певні функції і завдавши йому певні правила, людина віддала бездушній машині також і право приймати рішення (адже їхати мені чи не їхати вирішувала вже не людина, а комп’ютер), позбавивши себе можливості на ці рішення впливати, а відтак – зняла з себе відповідальність за виконання власних професійних обов’язків. І як наслідок – сучасна техніка, котра, як здавалось, має приносити користь (і вона її приносить – адже швидкість продажу квитків з допомогою комп’ютера набагато більша, ніж без нього), в даному випадку завдала шкоду: гроші за квиток, що мали бути заплачені в касу і збільшити прибуток Укрзалізниці, були мною віддані провідникові – їхати ж треба було.
А був і такий випадок. Один чоловік, що мав вищу університетську освіту, поступив до семінарії, але в силу обставин її не закінчив. Повернувшись до світського життя, він звернувся до міжрайонного центру зайнятості в обласному місті, звичайно маючи намір знайти роботу за фахом (до семінарії він працював викладачем і журналістом). Але намір так наміром і залишився: в центрі зайнятості йому сказали, що оскільки він не працював за фахом чотири роки, то втратив кваліфікацію і центр зайнятості має право пропонувати будь-яку роботу у випадку відмови, від якої він знімається з обліку. Намагання пояснити, що як викладач гуманітарних дисциплін і журналіст, він, навчаючись в семінарії і опанувавши ряд філософських і богословських дисциплін, а також дві іноземні мови, не тільки не втратив кваліфікацію, а навпаки її підвищив, виявились марними. Працівниця центру відповіла коротко: «А як я це поясню комп’ютеру, який підбиратиме для вас місце роботи?». Отже, якщо в першому випадку не людина, а комп’ютер вирішував сідати мені в потяг, чи ні, то в другому випадку не людина, а неживе «залізо» - набір дротів і мікросхем – вирішував де чоловікові працювати. Люди в даному випадку тільки проводили в життя рішення, які прийняв комп’ютер.
Стосовно чоловіка, про якого йшлось вище, треба зауважити, що він зовсім не цурався фізичної або некваліфікованої роботи, більше того – йому потім довелось деякий час працювати фізично, і щоб знайти цю роботу йому не довелось вдаватись до послуг центру зайнятості. Але з чим він не міг погодитись, так це саме з тим, що його подальшу долю вирішуватимуть не люди, а комп’ютер. «Моє життя занадто цінне для Бога, щоб я довірив його бездушній і безрозумній машині», – сказав він і попросив зняти його з обліку.
Який же висновок? Перед тим як його зробити, я хотів би звернути увагу ще на одну річ. У трьох згаданих випадках люди, які працювали з комп’ютерами: і в реєстратурі стоматологічної лікарні, і в красилівській залізничній касі, і в міжрайонному центрі зайнятості – належали до покоління, яке, будемо так казати, зустрілося з комп’ютером тільки на роботі. Для них він – знаряддя праці, як лопата для землекопа або скальпель для хірурга. Але на зміну їм прийде покоління, яке запізналося з комп’ютером ще з дитинства – адже тепер така «цяцька» є в багатьох домах. І не в одній родині перед батьками вже виникла проблема, що їхні діти годинами просиджують перед монітором, забуваючи і про свої щоденні обов’язки, і про необхідність побути на свіжому повітрі, і про молитву. Для них комп’ютер – це світ, світ в який їх тягне і який їм не хочеться залишати. І це стосується не тільки комп’ютерних ігор, які багатьом дітям та підліткам починають заміняти реальну дійсність – це тема іншої розмови і свої думки з цього приводу я спробую висловити іншим разом. Це і спілкування в мережах Інтернету, яке, здається зближує багатьох людей в різних країнах і на різних континентах, але, в той же час, часто розділяє тих, які живуть під одним дахом; це і необхідність виконувати домашні завдання (а деякі навчальні заклади вже дають такі завдання), які без комп’ютера та Інтернету не виконати, і багато чого іншого. Годі і казати, що коли вони стануть дорослими, то комп’ютер може стати для них не знаряддям праці, і, навіть, не тільки засобом, що позбавляє необхідності самостійно думати, виконуючи розумову, в тому числі – і творчу працю (подібно як механізація позбавляє необхідності прикладати значні фізичні зусилля), а й тим, що вирішує усі проблеми, приймає безпомилкові рішення: свого роду ідолом, життя без якого вони не уявлятимуть. І, мабуть, не дарма польський письменник-публіцист Вальдемар Лисяк ставить в своїй книжці «Століття брехунів» таке питання: « … чи дорослий вже (що виріс зі «штовханини» електронного кунг-фу) щоденний користувач персональних комп’ютерів, котрі є нині гордістю науково-технічної революції (королеви прогресу) – потоваришує ще коли-небудь з людським розумом, а саме: зі своїм мозком, як з апаратом мислення, оцінювання, прийняття рішень, накопичення знань і розв’язання проблем?»
Звичайно, науково-технічний прогрес завжди мав так би мовити зворотну сторону і за його досягнення людство завжди повинно було чимось розплачуватись. Адже, наприклад, ніхто не стане заперечувати, що їхати в автомобілі або потязі краще, зручніше, комфортніше, ніж на санях, запряжених кіньми. Але … кінь потягне сані через будь-який сніг, а для автомобіля чи потяга потрібно розчистити дорогу. Великі можливості відкрило перед людством використання ядерної енергії, але за це довелось розплатитись Хіросімою і Чорнобилем. Будівництво гідроелектростанцій дозволило збільшити виробництво, а відтак – і використання електроенергії, але платити за це довелось самими родючими в світі землями, затопленими водою. Таких прикладів безліч і цього не уникнути. Але чи не доведеться розплачуватися за надмірну довіру комп’ютерові тим, що робить людину власне людиною, створеною за образом і подобою Бога – її розумом і вільною волею. Адже ті, що покладаються на ідолів, які є «діло рук людських, самі, як вони, стануть» (Пор. Пс 135, 15-18). І як би не хотілось побачити той час, коли комп’ютери, об’єднані у глобальні мережі, будуть керувати світом, а людині тільки залишиться натискати кнопки на клавіатурі і слухняно виконувати їхні рішення.
Ігор Богомолов
|
м. Лісабон Португалія
