На південному березі Мертвого моря і нині можна побачити унікальні соляні стовпи, які нагадують кожному знайомому зі старозавітніми книгами християнинові трагічну історію тамтешніх стародавніх міст, Содому й Гомори, а також жахливу загибель Лотової дружини, що перетворилася саме на такий стовп. Пригадаймо: коли ангели виводили родину праведника з Содому до Цоару, вони наказали Лотові: «Рятуй свою душу, не оглядайся позад себе, і не затримуйся ніде в околиці. Ховайся на гору, щоб тобі не загинути» (Бут. 19:17). Лот і дві його доньки поквапилися сховатися за гору, не озираючись на втрачену домівку. «А жінка його, Лотова, озирнулася позад нього, і стала стовпом соляним!» (Бут. 19:26).
І хоча наші рідні степи, ліси й гори знаходяться так далеко від доісторичних Содому й Гомори, біблійна розповідь про втечу Лота з приреченої на загибель країни гріха не може не зворушити нас прозорими паралелями з двадцятирічним досвідом українського кружляння довкола залишеної, але не витравленої з пам’яти імперії зла. Імперії, котра майже на 350 років стала й нашою домівкою – так, як для українців, поляків чи литовців ставали на довгі роки домівкою сибірські села, призначені для заслання… Наші діди й прадіди, побунтувавши разом із гетьманом Іваном Мазепою, поступово прилаштувалися й виявилися найсумліннішими робітниками на спорудженні новітньої Вавилонської вежі. Коли ж для північних Содому й Гомори наблизилася розплата, мільйони козацьких нащадків завагалися перед невідомістю й почали невпевнено озиратися назад: а може, там було зовсім не так зле? А може, імперія зла, змінивши комуністичну риторику на православну, переродиться й стане приязнішою для колаборантів, згодних визнати себе частинкою «російського світу»?
Двадцять років сумніви, вагання, невпевненість, нерішучість провокують українців обернутися з ностальгією в минуле. Соляними стовпами сповнився український медіа-простір, де переможно лунає мова старої імперії, нескінченно повторюються старі пропаґандистські фільми та нові московські серіяли, в яких цілком по-сталінському оспівується подвиги мужніх міліціонерів і проникливих оперуповноважених. Символами ностальгії стали завмерлі посеред міст і сіл Наддніпрянщини пам’ятники лідерам окупаційної влади, площі й вулиці, названі на їхню честь, криваві прапори, брутально вивішені над нашими оселями. Знаком вибору долі Лотової жінки для когось стає депутатське крісло у промосковському секторі Верховної Ради, для когось – орден або премія за конформізм, для когось же – зблякла георгіївська стрічка. Запеклі дискусії про минуле цілком поглинають енерґію політиків, котрі мали б шукати шляхи в майбутнє, аби відійти подалі від приречених на загибель совєтських Содому й Гомори. Навіть Церква, покликана відкривати шлях в обіцяну країну свободи, постійно долає спокусу обернутися назад, застигнути в музейній сплячці, імітуючи давно віджилий стиль життя, пропаґуючи архаїчні суспільні ідеали, без кінця дискутуючи про межі канонічної території Содому і про те, чи варто її залишати.
Євангеліє ж чітко визначає суспільні орієнтири християнина, передаючи Христову відповідь учням: «Зостав мертвим ховати мерців своїх» (Лк. 9:60) та «Ніхто з тих, хто кладе свою руку на плуга та назад озирається, не надається до Божого Царства!» (Лк. 9:62). Ці максими є якнайкращими порадами для розгублених і знеохочених двадцятирічною стаґнацією українців. Ювілей повернення нашим народом самостійної держави застерігає нас від апатичної закам’янілости. Він навчає:
не ховатися від майбутнього за минулим; бути невпинними й послідовними в життєвому русі; вміти боронити свою гідність і свободу.
Досвід болючого минулого розкриває глибину сенсу євангельського застереження: «Від часів Йоана Христителя і понині Царство Небесне здобувається силою; і ті, що вживають силу, силоміць беруть його» (Мт. 11:12).
Переживання двадцятирічних блукань і втрат, видиво остовпілих соляних постатей довкола закликають нас бути сильними. Сильними духом; здатними на рішучу дію, на солідарний опір насильству й несправедливості. Лише тоді наступні ювілеї принесуть нам святкову втіху, а не гіркоту розчарувань.
Автор: Архиєпископ Ігор Ісіченко
|
м. Лісабон Португалія
