У своєму соціально-економічному вченні Церква не втручається в питання економічного життя. «Церква не пропонує якихось економічних чи політичних систем та програм і не віддає перевагу одним перед іншими, а дбає лише про те, щоб належним чином було пошановано й підтримано гідність людини і щоб для самої Церкви залишався необхідний простір для здійснення нею свого служіння у світі. Але Церква є „досвідченою у людських справах” (PP, 13) і це спонукує її поширювати свою релігійну місію на різні ділянки, в яких люди розгортають свою діяльність» (SRS, 41). Дотепер панує певний стереотипний погляд на діяльність Церкви у світі. Згідно з ним, Церква займається «небесними» справами, духовним виміром життя людини та її вічним спасінням, а тому не повинна втручатися у справи соціально-економічного життя, які нібито лежать поза її компетенцією. Тому постає логічне запитання: які є підстави для соціально-економічного вчення Церкви? На це питання відповідає римо-католицький священик Джермано Марані, професор богослов’я в Папському Орієнтальному інституті (м. Рим).

Церква не втручається в соціальні питання і не конкурує з гуманітарними науками, але вона уважно спостерігає за всією людською дійсністю, сприймаючи її як простір для євангелізації. Це значить, що тут Євангеліє може запропонувати і проголосити деякі ключові тези віри нашої Церкви, які здатні пролити світло на суспільну діяльність Церкви і тенденцію суспільства до автономної організації. Які ж це ключові тези?

Віра у Воплочення, у боголюдськість Христа Сина Божого та Церкву у світі. Проголошення спасіння відбувається через спасенну місію Церкви. А проголошення віри в Ісуса Христа – це проголошення справедливості та зусилля для її досягнення. Справжнє визволення, принесене Христом, є цілісним визволенням.

Церква дбає про світло, яким віра у Христа розп'ятого і воскреслого осяває всі виміри людського життя. Ця місія Церкви сприймається як покликання Отця у Христі, а переживається вільно у Святому Дусі, в Дусі творчості та смиренного дерзання. Церква тісно пов'язана зі світом, вона не протиставляється йому. Ми усвідомлюємо, що несправедливість, убозтво, визискування, неуцтво часто згуртовуються в межах суспільства у справжні «структури гріха».

 

1. «Структури гріха». Причиною всіх негативних соціальних обставини є зловживання людською свободою і безвідповідальність, тобто гріх як персональний учинок. Соціальне лихо, своїм негативним впливом, знову позначається на людині, обмежуючи і применшуючи її можливості діяти або спонукуючи знову до зловживання свободою та безвідповідальності. Поняття «структури гріха» охоплює все, що внаслідок особистих гріхів залишає негативні наслідки в суспільній дійсності і породжує нове зло. «Структури гріха» творять нові залежності й перешкоди, які сягають поза саму лиху дію та проміжок часу життя однієї людини. «Структурами гріха» є також всі економічні й політичні недоліки, які ускладнюють або унеможливлюють розвиток. Такими недоліками є розподіл світу на перший, другий, третій і четвертий світи, різнорідні соціальні, культурні та політичні форми гноблення та експлуатації, економічні механізми, які виявляють свою нищівну силу у масовому безробітті, в заборгованості слаборозвинених країн, в поділі світу на ворожі блоки, в динаміці імперіалізму та гегемонізму і т.д.

 

2. Соціальна доктрина Церкви охоплює суспільні питання, які виникли за останнє століття. Церква дедалі більше розширює свою увагу до трагедій та невідкладних питань людського співжиття у всіх частинах світу. Вона зосереджує увагу на тому, що є центром її навчання: «Те, що складає структуру і, певним чином, провідну лінію [...] усієї соціальної доктрини Церкви, – це правильна концепція людської особи та її унікальної цінності» (Іван Павло II, Centesimus Annus, 11).

Саме центральність людської особи, згідно із соціальною доктриною Церкви, є началом, осереддям і метою суспільства. І в цьому плані корисно нагадати, що не достатньо визнати всіх людей рівними. Ми вже бачили наслідки подібної, надмірно зрівняльної системи, тому потрібно, аби життя людської особи було гідним, адже Христос, Спаситель і Відновлювач повноти життя, відкрив людині людину. Людину на подобу Трійці, Триєдиного Бога, Отця, Сина і Святого Духа. Не лише окрему людину, а й спільноту, складовою якої людина є (див. Іван Павло II, Sollicitudo rei Socialis).

 

3. Принципи солідарності та субсидіарності. Явищем, яке пронизує нині всю культуру, політику, економіку, інформаційні структури, є глобалізація економіки. Говорячи про нове становище, що характеризується глобалізацією економіки, папа зазначає, що «ринок, опанований безумовною свободою, більше не приносить користі людям та суспільству» (Osservatore Romano, 26 квітня 1996 р.).

Увага до людської особи, типова для соціальної доктрини Церкви, виражається на соціальному терені у принципі солідарності, що його люди та різні об’єднання повинні оберігати й підтримувати в межах суспільства, на противагу всемогутності зовнішньої влади, тобто на основі принципу субсидіарності. Ці два принципи, ясна річ, випливають з центральності особи.

«Потрібно, – продовжує Іван Павло II, – забезпечити рівновагу ринку, в якому будуть застосовані принципи субсидіарності та солідарності». Адже «глобалізація ринку не може не враховувати гармонійного поєднання економічних та етичних вимог», а отже, «всесвітній ринок повинен урівноважуватися "всесвітньою” культурою солідарності».
На людину ніколи не можна дивитися як на товар. Людська особа, у християнському розумінні слова, перебуває поза межами будь-якої системи, будь-якої часткової логіки, будь-якого редукціонізму та перебільшень, які не враховують належним чином гідність людської особи у її стосунках зі спільнотою.

Несправедливість, визиск, невігластво, які в межах суспільства нерідко консолідуються у „структури гріха”, є великими ворогами людини, бо вони впливають на моральну поведінку людини, позбавляють її гідності, перешкоджають здійснити своє покликання стати подібною до Бога, стати досконалою, як Отець наш небесний досконалий є (Мт. 5, 48).

Церква вбачає підстави своєї участі у вирішенні соціально-економічних проблем людства, в підтримуванні людей та в цілісному визволені людини саме в тому, що вона є спільнотою спасіння, об’єднаною навколо свого Визволителя, Ісуса Христа, який для того став людиною, щоб людину звільнити не лише від духовного рабства гріха, а й від соціально-економічної несправедливості, гноблення та експлуатації.

Саме тому людський та соціально-економічний аспекти місії Христової Церкви є прямим наслідком її суто релігійної місії. «Любов, яка спонукує Церкву передавати всім людям дар участі у божественному житті, спонукає її також до того, щоб через ефективну діяльність своїх членів вона наближала до справжнього добра людей [...] і сприяла цілісному визволенню їх від усього того, що перешкоджає їхньому розвиткові» (Libertatis Conscientia, Інструкція Конгрегації з питань віри „Про християнську свободу та визволення”, 1986, №63).

Церква, продовжуючи спасенну присутність Христа у світі, щораз краще усвідомлює, яким повинен бути її зв’язок зі світом. Не втеча, не осуд, не панування, не ототожнення з людським градом, а «життєве начало суспільства» (папа Пій XII), тобто буття у світі й для світу як «сіль», як «дріжджі», як «світло», як зародок нового людства.

 

 

Субсидіарність – життєвий принцип вільного суспільства. Субсидіарність (з лат.: subsidium – надавання допомоги) – це демократичний загально-суспільний принцип впорядкування вільного і гуманного суспільства. Він є характерним принципом католицької соціальної доктрини, який виходить ще з філософії Платона і Аристотеля та середньовічного права. У католицькому соціально-економічному вченні принцип субсидіарності вперше використав єпископ Кеттелер, а після енцикліки папи Лева ХІІІ Rerum Novarum (1891) став одним з найголовніших життєвих принципів вільного суспільства. Початковою метою запровадження цього принципу було розв’язання конфліку між особою і суспільством, що допомогло б уникати крайнощів як індивідуалізму, так і колективізму. Згідно з субсидіарністю, влада повинна бути якомого ближчою до громадян. Проте держава, суспільство чи якийсь вищий авторитет, мають лише тоді втручатися з допомогою (субсидіарно) в компетентність менших чи підпорядкованих спільнот (напр.: сім’ї), коли останні не здатні самотужки виконувати свої завдання. В енцикліці папи Пія XI Quadragesimo Anno (1931) ця концепція уточнюється, розвивається і отримує назву субсидіарності. В ній ми читаємо: «Кожна суспільна діяльність є за своєю суттю й поняттям субсидіарною; її завданням є допомога членам соціального тіла. Ніколи ж вона не може їх розбити чи поглинути» (QA 79).

Завданням державних органів не є захопити владу над всіма компетенціями, щоб керувати через центрально-командну систему усім суспільним життям. Принцип субсидіарності вимагає, щоб якнайбільше завдань делегувати, сприяти і підтримувати приватні ініціативи. Це стосується як суспільних організацій, так і Церкви. Суспільство і державні органи мають бути організовані субсидіарним способом, тобто знизу вгору. Таким чином можна забезпечити оптимальний розвиток особи і менших спільнот (родин, товариств, релігійних організацій тощо). Отож, високопоставлені державні та суспільні інстанції повинні контролювати лише властиві їм завдання, які не можуть виконати організації нижчого щаблю. Не можна допускати зайвого втручання вищих інстанцій у діяльність нижчих. Всеприсутність державного бюрократичного апарату не є християнським ідеалом. З етичного погляду, принцип субсидіарності зобов'язує державу та суспільство створювати умови для повноцінного розвитку особистості, в тому числі забезпечувати соціально-економічні права людини. Держава зобов'язана поважати незалежність окремих людей та організацій, але при цьому має сприяти встановленню зв'язків між ними. Держава не має права накладати обмеження на справедливі вимоги особистості, однак повинна захищати членів суспільства від шкоди, якої можуть завдавати одним приватні інтереси інших. Цей принцип стосується не тільки державної влади, а й взагалі усіх можновладців: партій, корпорацій, профспілок, політичних лідерів, великих власників і фінансистів.

Таким чином, принцип субсидіарності творить противагу тенденціям централізації, бюрократизму та масовій культурі, знеосібленню людини. Правильне використання цього принципу зміцнює демократичний лад, здійснюючи правильний розподіл завдань і делегування компетенцій, а також розподіл влади та контроль над нею.

 

Принцип персональності: людина як особа й образ і подоба Божа. Прицип субсидіарності неможливо правильно розуміти без принципу персональності, який наголошує на свободі й гідності особи. Людина створена на образ і подобу Божу (Бут.1, 27) і має безпосереднє відношення до свого Творця. З партнерських відносин між особою людини і особами Пресвятої Трійці випливає таїнственна гідність людини. Людська діяльність, праця є частиною гідності людини як образу Божого. Бог творить і дає можливість кожній людини також займатися творчою діяльністю. Підкорюючи й опановуючи землю, людина стає співробітником Божим у вдосконаленні світу. Папа Іван Павло ІІ наголосив на тому, що завдяки праці людина стає Божим образом, відзеркалюючи творчу дію Бога (LE 4). З таким розумінням гідності людської особи та її творчої діяльності пов’язана велика відповідальність за світ, який Бог доручив людині. Крім великої уваги до гідності людини, іншою складовою принципу персональності є наголос на покликанні людини до свободи та відповідальності. Кожна особа посідає гідність, яка є невіддільною від особи й оберігає її від різних зазіхань економічних процесів, суспільно-політичних маніпуляцій, партійних доктрин тощо. В християнському підході до розуміння суспільно-економічних відносин особиста гідність є неодмінним мірилом у влаштуванні економічного та суспільного життя. Це стосується і права людини на гідну працю, в якій вона може розвинути всі свої здібності і в якій праця завжди має першість перед капіталом (LE 12). Свобода й відповідальність працюючої людини передбачають її право на участь у керівництві підприємством чи установою. Папа Іван Павло ІІ навіть наголошував на соціально-етичнійвимозі, щоб людина мала відчуття, ніби вона працює на власному підприємстві (LE 15, CA 35).

 

Солідарність: людина як суспільна істота або «Один за всіх і всі за одного!». Принцип персональності перебуває у тісному зв’язку і взаємозалежності з принципом солідарності. Коли наголошувати лише на персональності, то це приведе до суспільного індивідуалізму (напр., індивідуалізм ранньої індустріальної доби в Європі XIX ст.). Коли ж приймати за абсолютну вартість солідарність, тоді це приведе до суспільного колективізму і обмеження свободи особи та суспільних груп (напр., обмеження прав людини в Східній Європі за часів тоталітарної комуністичної системи). Передумовою успішного функціонування гармонійного суспільного організму та мирного співжиття людей різних інтересів, походження чи віросповідання є готовність усіх до взаємної солідарності. Солідарності належить честь основного закону людського життя і кожної спільноти. Тому соціальна доктрина Церкви ставить поруч з принципом персональності принцип солідарності як його необхідне доповнення. Обидва принципи взаємнозалежні, бо людина щойно тоді є особою, коли вона є членом якоїсь спільноти.

Індивід і спільнота, особа і суспільство перебувають у неминучому напруженому взаємозв’язку. З одного боку – людська особа з її невід’ємними правами, які не можна свавільно підпорядкувати інтересам суспільства чи егоїзмові групи. З іншого – не можна безмежно наполягати на власних інтересах коштом загального добра. Тому окрема особа і спільнота перебувають у взаємозв’язку соціальної єдності та взаємної соціальної відповідальності. Словами мушкетерів: «Один за всіх і всі за одного!»

Теоретики лібералізму вірять, що оптимальним забезпеченням індивідуальних потреб особи автоматично досягається ідеальний ступінь спільної користі. Ревнителі колективізму, натомість, стверджують, що тільки через концентрацію всіх зусиль над розвитком суспільства осягається найбільша користь для поодинокої людини. Обидві теорії – помилкові.

Щоб задовольнити вимоги сучасного суспільства, недостатньо принципу конкуренції, який панує в західних суспільствах технологічно-індустріальної ери з системою ринкового господарства. Система, яка базується на розподілі праці та на конкуренції, потребує також солідарної співпраці всіх. Така потреба виявляється передусім під час кризи, коли необхідні заходи, здійснити які було б неможливо при пануванні егоїстичних групових інтересів. Тому ліберальний принцип конкуренції, як і марксистська класова ідеологія, поляризують і розбивають соціальне тіло, замість гуртувати зусилля всіх. Метою християнського суспільства є такий суспільний та економічний порядок, який базується на солідарній співпраці всіх для всіх. Саме солідарність є головною моральною передумовою подолання «структур гріха».

 

Загальне добро – відповідальність усіх. Загальне добро охоплює сукупність усіх тих суспільних вимог, які уможливлюють або полегшують людям повноцінний розвиток їхніх талантів. Для мирного і прогресивного розвитку соціально-економічного тіла необхідно, щоб індивідуальні інтереси підпорядковувалися інтересам загального добра. Держава є відповідальною за охорону інтересів загального добра. Це особливо стосується охорони і запоруки загального добра в соціально-економічній сфері. Кожна соціальна чи економічна спільнота (громада, підприємство), формулюючи свої цілі, має рахуватися з потребами своїх членів, оскільки інституції створені для людини, а не навпаки. Щоб уникнути групового чи індивідуального егоїзму, потрібно власні інтереси підпорядковувати спільній меті, уникаючи всього, що є шкідливе для загального добра. Загальне добро має пріоритет перед власною користю! Загальне добро є спільним фокусом у діяльності всіх членів соціально-економічного тіла. Демократія, у цьому випадку, означає спільну відповідальність усіх громадян за загальне добро. Принцип загального добра стосується всіх рівнів суспільно-економічного життя – від рівня невеликих місцевих спільнот до загальнолюдського, планетарного рівня розуміння загального добра 1.

 

 

 

331. У суспільно-економічному житті треба поважати і розвивати гідність людини, її покликання і благо всього людства. Адже людина – творець, центр і мета всього суспільно-економічного життя.

332. Моральна складова економіки вказує на те, що економічна ефективність і сприяння солідарному розвитку людства – це не дві окремі чи альтернативні мети, а одна, неподільна мета. Моральність, як невід’ємна складова економічного життя, не суперечить йому і не є нейтральною щодо нього: вона, надхненна справедливістю і солідарністю, є чинником соціальної ефективності економіки. ... Збільшення багатства, що проявляється у наявності товарів та послуг, і моральна вимога їхнього справедливого розподілу повинні надихати людей і все суспільство втілювати в життя дуже важливу чесноту солідарності, щоб у дусі справедливості й любові подолати ті «структури гріха», які породжують бідність, гальмують розвиток і спричиняють деградацію. Ці структури виникають і зміцнюються завдяки численним конкретним проявам людського егоїзму.

333. Економічна діяльність, що здійснюється на моральних засадах, є взаємним служінням; воно реалізовується у виробництві корисних для розвитку людини товарів та послуг. Економічна діяльність дає можливість кожній людині втілювати в життя солідарність і виконувати покликання до «сопричастя з іншими, для чого і створив її Бог». Розробка і реалізація соціально-економічних проектів, здатних зробити суспільство справедливішим, а світ гуманнішим, – це великий виклик, але водночас і надихаючий обов’язок для тих, хто працює в економіці та займається економічними науками.

334. Соціальне вчення Церкви застерігає від небезпеки, що криється у суто кількісному розвитку, адже «надмірна доступність матеріальних благ для деяких соціальних груп легко перетворює людей на рабів «посідання» і негайного задоволення... Це так звана цивілізація споживання, чи споживацтво».

348. Неможливо дати моральну оцінку вільному ринку без урахування цілей, яких він прагне досягти, і цінностей, які розповсюджує на суспільному рівні. ... Здійснюючи важливі завдання, вільний ринок слугує спільному благу і цілісному розвиткові людини. Натомість порушення правильного співвідношення між засобами і цілями спричиняє виродження ринку в нелюдський і відчужуючий інститут, що призводить до неконтрольованих наслідків.

349. В умовах реальної небезпеки «ідолопоклонства» перед ринком соціальна доктрина Церкви вказує на його обмеження, яке легко побачити в нездатності ринку забезпечити важливі людські потреби. Для цього необхідні блага, які за своєю «суттю не можуть і не повинні бути простими товарами» і які неможливо купити чи продати за типовими для ринку правилами «рівноцінного обміну» і договірною логікою.

349. «Економічна свобода – це лише одна зі складових людської свободи. Коли ж економічна свобода стає автономною, коли в людині вбачають виробника чи споживача товарів, а не суб’єкта, який виробляє і споживає для того, щоб жити, тоді економічна свобода втрачає свій необхідний зв’язок з людською особою і врешті-решт відчужується та перетворюється на знаряддя гноблення людини». (СA 39).

360. Феномен споживацтва налаштовує людей на те, щоб «мати», а не «бути». Він розмиває «критерії правильного розрізнення нових і вищих форм задоволення людських потреб від штучно створених нових потреб, що перешкоджають формуванню зрілої особистості». Щоб запобігти цьому феномену, слід віднайти «такий спосіб життя, в якому пошук істини, краси, добра і спілкування з іншими заради спільного вдосконалення стануть визначальними чинниками, що зумовлюватимуть споживання, заощадження чи інвестування».