Всесвітлішим і всечеснішим ієреям та дияконам
та дорогим семінаристам
мир і Боже благословення!

Дорогі у Христі брати!

«Ти ж, чоловіче Божий, шукай праведности,
побожности, віри, любові, терпеливости, лагідности.
Змагайся добрим змагом віри,
старайся осягнути життя вічне, до якого ти покликаний
і за яке був склав гарне визання віри перед багатьма свідками».

(І Тим. 6, 11-12)

ВСТУП

Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церви, який відбувся у вересні минулого року, постановив продовжити на 2009 рік тему християнського покликання з наголосом на покликанні до священичого стану. У зв’язку з цим для усіх наших вірних нещодавно вже було видане одне звернення з ширшим пояснення цієї теми. Тепер бажаю звернутися особливим чином до осіб, які прийняли покликання до священичого стану. Роблю це одним листом, скерованим як до вже зрілих, досвідчених священнослужителів, так і до питомців, які щойно розпочали навчання, бо покликання – це не тільки запрошення вступити до семінарії, але й доручене Богом завдання, що надає особливий характер життю людини, яка відчула Господній поклик та хоче добре підготуватися до його звершення і якнайкращого виконання.

Перш ніж докладно висвітлювати якості та місію священнослужителів, хочу звернути вашу увагу на послання Митрополита Андрея (Шептицького) до духовенства, написане в березні 1934 року. В ньому він згадує жахіття Голодомору на Придніпрянщині, а також описує духовний і моральний стан нашого народу взагалі. Цей опис, на загал дуже сумний, майже стовідсотково можна застосувати до сьогодення. Митрополит не подає детального аналізу причин тодішньої ситуації, залишаючи це історикам та психологам, а ставить запитання, яке і є назвою цього послання: хто винен? Запитуючи, хто винен у такій духовній руїні, він шукає засобів, як із такої кризи можна наш народ вивести, і знаходить можливий рятунок в особах священиків.

За останні 75 років наш народ пережив різні моменти: дуже світлі і дуже грізні. Не бажаючи їх аналізувати і приписувати комусь вину за все погане, що сталося в той час, хочу глянути в майбутнє і шукати шляхів та засобів духовного оздоровлення всього нашого народу, який за Божим милосердям сьогодні втішається незалежністю держави і свободою Церкви. Будучи одностайним із слугою Божим Митрополитом Андреєм (Шептицьким), хочу звернути увагу на надзвичайно важливу роль духовенства на дорозі до майбутності, в якій пануватиме правда, краса і добро. Роблю це особливо радо у рік, коли ми застановляємося над християнським покликанням, наголошуючи на священичому стані.



ГІДНІСТЬ ТА МІСІЯ СВЯЩЕНИКА

У Старому Завіті описана історія ізраїльського народу, якого Господь Бог вибрав бути носієм обітниці про грядущого Месію-Відкупителя. З приходом Ісуса Христа, воплоченого Божого Сина, тобто з часом здійснення даної в раю обітниці, покликання до святості поширюється на все людство, і всі ті, хто приймає Божий поклик незалежно від своєї національної приналежності чи культури, зібрані у Христом встановленій Церкві творять Божий люд. З-посеред членів цієї спільноти Господь Бог кличе священнослужителів, які – як єпископи, священики чи диякони – мають служити своїм братам та сестрам, бути для них вчителями, святителями і пастирями. Вони повинні голосити їм Божу науку, уділяти святі тайни, вести Божий люд, якого і самі є членами, до святості, тобто до близькості з джерелом всього життя – Богом. Гідність священика основується на тому, що він є живою іконою Христа – Доброго Пастиря серед своїх вірних силою і діянням Святого Духа. Джерело гідності священика – у вічному священстві Христа.

У нашому українському народі збереглося ще дуже живим усвідомлення тієї гідності та місії, якою милостивий Господь наділяє своїх священиків: люди радо прислухаються до своїх пастирів і готові довіряти їм. А це накладає величезну відповідальність на тих, кого Господь покликав до цього стану і кому доручає вести душі до Небесного Царства вже на землі і у вічності. Своє святе завдання священнослужитель має приймати не з гордістю, а зі священним тремтінням душі, бо, як сказано йому у день отримання святої тайни Священства, за кожну поручену душу має дати отвіт.



ВАЖЛИВІСТЬ МОЛИТВИ

Перед лицем такої відповідальності немічна людина має тільки одне джерело потрібної сили – Господа Бога. Церковні настоятелі та миряни бажали б, щоб кожен священик був водночас здібним адміністратором, господарем, організатором, добрим катехитом та вчителем, промовцем, співаком, діячем, вмілим провідником різних прицерковних товариств. Було б добре, якщо б так справді було, однак це нереально, щоб в одній особі поєднувалися всі ці прикмети. Кожний священик, як і кожна людина, має певні таланти, які слугують йому для того, щоб він був добрим душпастирем. Однак є одна прикмета, без якої священик не може бути собою: він мусить бути чоловіком Божим. Ця риса є плодом не якогось природного таланту, а постійної та усердної молитви. В усьому, що робить священик, повірені його духовній опіці люди мусять відчути діяння Божої благодаті. Інакше він залишається тільки добрим працівником, але не справжнім священиком.

Існує дві головні форми молитви: літургійна і приватна. Священик мусить практикувати обидві. Священна Літургія, Утреня, Вечірня та, по змозі, інші частини церковного правила повинні бути щоденною духовною поживою. Безумовно, найкраще, коли в цій молитві бере участь ще декілька осіб, і про це слід дбати. Не треба великого числа присутніх, бо більшість мирян мають щоденні життєві заняття, через які їм важко брати участь у літургійних відправах. Однак у кожній громаді є кілька осіб, здебільшого це старші люди, які радо щодня приходять до церкви. Досвід ревних душпастирів доводить, що такі відправи є можливі, особливо там, де є свій храм або інше відповідне для молитви приміщення. Літургійна молитва – це спілкування з Богом, це молитва Церкви, це та молитва, в якій Ісус обіцяв свою особливу присутність. Через літургійну молитву Господь освячує людину без її зусилля, щось на зразок того, як у природі тіло, що лежить нерухомо, засмагає від сонячних променів. Інколи священики питають, чи вони зобов’язані відмовляти молитви з Часослова, тобто літургійні молитви. У відповіді дехто посилається на закон, вважаючи таку молитву незаслуженим тягарем, з якого треба звільнитися. Краще відповісти, ставлячи запитання: «А чи треба нам щоденно приймати їжу?»

Крім літургійної молитви, священик потребує ще й особистої духовної практики, і то щоденної. Ми знаємо ще з навчання в семінарії, що треба читати Святе Письмо і над ним молитовно роздумувати. Боже слово, записане в Біблії, це те саме слово, яке сотворило світ. Святе Письмо є не ще одною побожною або науковою книгою. Читаючи його, ми можемо з уст Ісуса Христа, через дві тисячі років, слухати Боже слово, – те слово, з яким Господь Бог від початку світу звертається до нас, яке просвічує, очищує та освячує. Крім того, священик повинен словами готових молитов чи власними молитвами представляти Спасителеві свої потреби і потреби своїх людей. Дехто хибно вважає, що дуже корисним є займатися багатьма проектами чи справами, а час, присвячений молитві, це згаяний час. Так може думати тільки та людина, якій бракує віри, бо успіх священнослужителя є від Господа. Ми, як люди, дуже обмежені і самі мало що здатні зробити, але Господь Бог, діючи через нас, може досягати гідних подиву успіхів. Через молитву ми стаємо чудовим знаряддям у Божих руках. Що означає бути добрим знаряддям у Божих руках? Це означає бути готовим відповісти на Його поклик, а також дбати про чистоту серця і душі, позбуваючись всього, що може нам перешкоджати, через щоденний іспит сумління і, головно, за допомогою частого приймання святої тайни Покаяння. Пригадаймо молитву під час Святої Літургії перед читанням Святого Євангелія: після прохання допомогти нам зрозуміти євангельську науку, кажемо: «Вложи в нас і страх божественних Твоїх заповідей, щоб ми, перемігши всі тілесні похоті, провадили духовне життя, думаючи і діючи все, що угодне Тобі».



СВЯЩЕННОСЛУЖИТЕЛЬ – ВЧИТЕЛЬ

Коли Ісус Христос, як передають нам апостоли та євангелисти, розпочав свою публічну місію, Він навчав і чинив чуда. Головним засобом Його діяльності були слова, а чуда служили як знаки, якими Він скріплював свою божественну науку. Ісус Христос встановив Церкву, щоб вона продовжувала Його спасенне діло протягом століть. Церква здійснює це своє завдання головним чином через священиків. Учительський уряд священнослужителя ставить перед ним великі вимоги. Насамперед він сам мусить вивчити і дуже добре зрозуміти зміст Божої науки, щоб могти передати її у простий і зрозумілий спосіб. Кожний питомець повинен бути дуже пильним і мати почуття великої відповідальності супроти тих, кому колись буде допомагати вивчати Божий закон. Однак роки, проведені у семінарії – це тільки початок. Цього не достатньо, щоб належно пізнати Божу науку. Упродовж усього свого життя священнослужитель повинен старатися поглиблювати і осучаснювати свої знання та розуміння богослов’я і всіх допоміжних наук. Добрий священик любить книжку і намагається широко пізнавати різні аспекти людського життя та діяння. Він має бути ерудитом, не задля людської слави чи самозадоволення, а для того, щоб могти краще зрозуміти Божу і людську правду. Священнослужителеві не достатньо бути побожним, він мусить бути і освіченим, щоб його побожність могла ефективно діяти. Постійне самовдосконалення в інтелектуальному плані таке ж вкрай важливе й необхідне, як і перманентна духовна формація.

Священнослужитель має багато нагод бути вчителем, і побожний народ хоче почути від нього авторитетне поучення. Найголовнішим засобом для священного вчителя є проповідь – живе Боже слово. Дуже прикро чути, як наші миряни, старші і молодші, голосно нарікають на якість проповідей. Дехто з них внутрішньо відключається, коли під час Святої Літургії починається проповідь, інші демонстративно виходять із храму. Чи так має бути? Звичайно, ні. Чим спричинена така ситуація? Багато священнослужителів, не оцінюючи важливості проповіді для духовного будування спільноти, просто не докладають зусиль, щоб своїм людям подати здорову поживу для душі. Дехто виправдовується, кажучи: «Я не маю таланту, не вмію, я не Золотоустий». Немає сумніву, що стосовно проповідування різні священнослужителі мають різні здібності, але не треба забувати, що успіх проповіді залежить не від красномовства, а від простого та зрозумілого викладання Божої правди. Секрет доброї проповіді полягає у її підготовці. Солідну проповідь може підготувати кожен священик, який старанно навчався у семінарії. Треба тільки хотіти це зробити, практично це означає присвятити достатньо часу для цього важливого завдання. Недооцінювати важливості проповіді – явно суперечити прикладові самого Спасителя.

Священнослужитель навчає також в інші способи: поученням під час уділення святої тайни Сповіді, порадою для поодиноких людей, які звертаються до нього за допомогою, словом на різних парафіяльних зібраннях, статтями у парафіяльних бюлетенях чи єпархіальній газеті. Це все засоби, які треба використовувати і до яких, як вже вище було згадано стосовно проповідування, треба ретельно готуватися.

Проповідь Божого слова ставить ще одну важливу вимогу перед священнослужителем, а саме: вірити в те, що він проповідує, та згідно із тією вірою влаштовувати своє життя. У священика слова і діла мусять становити одне ціле. Поведінка священика – це необхідне доповнення Божої науки, яка виходить із його уст. Невідповідна поведінка – це наруга над Божою наукою і неймовірна у своїх наслідках шкода для душ, які шукають Бога. Чи тільки свята людина може проповідувати? Ніхто із нас не є таким святим, що до нього можна було б застосувати Ісусові слова: «Хто з вас може доказати мені гріха?» – однак кожний з нас повинен покірно і дуже послідовно старатися жити згідно з Божим законом, бо власне цього нашого зусилля очікують від нас повірені нам душі, навіть ті, які шукають для себе оправдання в наших упадках.

Ми часто чуємо запитання: «Котра парафія є доброю?». Дехто вважає, що та, яка належно організована чи яка нагромадила велике майно. Однак слушною є відповідь, що та церковна громада, в якій грішні люди – бо ж Церква складається з грішних людей – стараються всіма силами жити по-Божому, а між ними на першому місці їхній душпастир. В усьому, що він робить, мусить домінувати бажання якнайкраще виконати Божий і церковний закон.



ЦЕРКОВНЕ СЛУЖІННЯ

Свята тайна Священства освячує особу, яка її приймає, однак передусім вона дається як засіб для служіння святій Церкві. Поняття «служіння» інтерпретують у різноманітні способи. Дехто вважає слугу цілком підпорядкованим громаді, тобто священик має робити те, що йому скажуть. Інший погляд – що священик має вислужуватися громаді: говорити тільки те, що людям приємне та в усьому йти їм назустріч. Обидва ці погляди суперечать природі священичого служіння. Та існує зовсім протилежна позиція: її приймають ті священики, яким поняття служіння осоружне і які вважають, що їх поставлено панувати і що їм надано право наказувати. Такі священики забувають про свого божественного Вчителя, який похвалив своїх апостолів та учнів за те, що вони уважають Його Господом і Вчителем, однак про себе сказав, що Я прийшов, щоб служити, а не щоб мені служили. Служити так, як це робив Ісус Христос – це велике мистецтво. Добрий священик вчитується в євангельські тексти, щоб пройнятися Христовим духом і пізнати Його приклад. Ісус Христос виразно і дуже чітко представляв волю Небесного Отця: хвалив чи картав, коли це треба було робити, милосердно приймав грішника, наставляв на дорогу праведності, терпеливо вислуховував, приймав хвалу, але не відцурався від хреста. Він вповні приймав Господню волю і віддав своє життя за людський рід. Це наш ідеал. На такі прикмети провідника-слуги люди: дорослі, старенькі, молодь і діти – реагують і радо за ним ідуть. Одне з трьох завдань священнослужителя – бути пастирем за прикладом того, який сказав, що Я – Добрий Пастир, який веде своє стадо на добру пашу, який захищає його від вовків, який не шкодує зусиль, щоб знайти загублену вівцю. Таким пастирем може бути тільки та людина, яка справді вірить у Христа і не дивитися на своє життя категоріями грішного світу. І тут виникає великий парадокс: священнослужитель, який в повному значенні цього слова є добрим пастирем і який, здавалося б, нічого не залишає для себе, все віддає, – одержує велике внутрішнє задоволення від Господа і створює навколо себе атмосферу тихого щастя і справжньої радості.



СПОКУСИ СВЯЩЕННОСЛУЖИТЕЛЯ

Велика трагедія, коли світосприйняття священнослужителя є цілком світським. До семінарії вступають молоді люди, які здебільшого пройняті категоріями вартостей свого оточення, у наш час доволі далекого від справжнього християнського духу. Тривалий час навчання і формування у семінарії передбачає передусім те, що питомці мають набратися Христового духу, вміти дивитися на світ очами віри. Священнослужитель, який не осягнув цієї внутрішньої переміни із суто світського на Христовий світогляд, не здатний належно відповісти на своє покликання, він продовжуватиме шукати земних вартостей, людської слави, вигоди, легкого заробітку і нагромадження матеріальних благ.

Тут треба звернути увагу на те, що є велика різниця між потребою грошей – її має кожна людина, зокрема й священик, особливо той, який несе відповідальність за власну сім’ю, – і любов’ю до них. Між спокусами, якими нечиста сила старається повалити доброго душпастиря, «сребролюбіє» є однією з головних, бо, з одного боку, воно робить із священнослужителя ремісника, торгівця духовними речами, а з другого – позбавляє його пошани серед довірених йому людей. Йдеться про пошану, яка є не людською славою, а щирим визнанням, що священик вірить у те, що проповідує.

Другою великою спокусою для священнослужителя є неналежна увага до свого духовного, інтелектуального та культурного розвитку. Усім відомо, що живі організми можуть тільки або рости, або гинути. Священик, який занедбує себе і не дбає про своє зростання через гордість, лінивство, порожнечу духу чи якісь залежності, духовно завмирає і стає нездатним передати іншим іскру життя. Такий стан є дуже драматичним, тому треба усіх священиків поручати гарячим молитвам цілої Церкви, щоб той, хто старається, вистояв, а той, хто, не дай Боже, упав – піднісся.



СВЯЩЕНИК І ЙОГО ГРОМАДА

Основною клітиною Церкви як спільноти людей є церковна громада. Типовою такою громадою є парафія. Це вже добре сформована, організована група людей, які живуть на точно означеній території. Священнослужитель є духовним провідником, вчителем, святителем і пастирем цієї спільноти. Він веде парафіян у молитовному літургійному житті, дбає про їхній духовний поступ через уділення святих Тайн та здійснення інших так званих «треб». Добрий священик старається пізнати кожного члена цієї громади і допомогти йому по-християнськи жити. Він знає кожну хвору, убогу, потребуючу людину у своїй громаді, ніхто не виключений з-під його люблячої опіки. Коли хтось із громади не бере участі в її житті, особливо – молитовному, він вишукує цю людину, йде до неї з відкритим серцем, щоб запросити до спільноти. Священнослужитель близький кожній особі у своїй громаді, він відкритий до спілкування, особливо з молодими членами громади, старається, щоб через прицерковні братства та товариства краще здійснювати християнське життя. Що вже й казати про катехизацію, про поглиблення розуміння віри у громаді, чи то з боку дорослих, молоді та дітей.

Не кожна християнська громада є парафією. Часто трапляється, особливо в сьогоднішній Україні, що громаду треба щойно будувати, бо з різних причин ті, що повинні до неї належати, розсіяні територіально чи духовно забуті. Священик, який приходить на таку територію, повинен активно шукати тих, хто має право на його духовну опіку. Це вимагає великих зусиль, розсудливості, глибокої віри, терпеливості, а головно – щирої молитви. Треба бути готовим до багатьох незручностей, до браку розуміння чи навіть до протистояння. Тут йдеться про діяльність, відому під назвою «місійна», яка сьогодні становить важливу частину життя нашої Церкви. До неї треба належно готуватися, можна навіть сказати, що вона вимагає особливого покликання. Однак немає сумніву, що Господь Бог дає своїй Церкві потрібних робітників. І хто в собі таке покликання відчуває, хто розуміє актуальні завдання Церкви, повинен не тікати від цього, а радше, повний довір’я до Господа Бога, братися за таке нелегке діло.

Церковна громада – це миряни. Силою святих тайн Хрещення та Миропомазання вони також, як пригадує Другий Ватиканський Собор, беруть участь у пророчому, священичому та царському служінні самого Господа нашого Ісуса Христа. Священик у святій тайні Священства одержує в додатку священство служіння, тобто особливу участь у священстві Ісуса Христа, і це є підставою його потрійного священнослужіння як вчителя, святителя і пастиря. Кожний душпастир мусить ці дві правди нашої віри добре зрозуміти і у своїй пастирській діяльності доручені йому душі заохочувати максимально використовувати покликання християнина-мирянина. Парафія чи церковна громада взагалі – це велике спільне гармонійне діло, в якому задіяні усі члени, і священнослужитель, і миряни. Тільки спільними силами, розуміючи і виявляючи пошану до завдання кожного у розбудові Божого Царства, можна здійснювати освячення світу і всього, що навколо нас, як цього бажає наш небесний Спаситель. Між душпастирем і повіреними йому мирянами мусить бути взаємна пошана і тісна співпраця. Наскільки це здійснюється в певній громаді, особливо виявляється у критичних моментах, коли хтось перебуває в упадку або щонайменше заломлюється. У такому разі душпастир всіма силами повинен старатися рятувати людину, а якщо таким нещасливцем є сам душпастир, здорова християнська громада має виявити свою підтримку. Усі ми – члени святої Церкви - повинні миттєво реагувати на випадки падіння священика, допомагати йому з любові – настановою чи іншим дієвим способом, без злоби та приниження гідності, – допомагати так, як допомагають у бою воїни прапороносцеві, який впав поранений, бо вони знають, що військо без прапора-орієнтира є легкою здобиччю для ворога.

Священнослужитель завжди має пам’ятати, що він є також членом громади, серед якої живе, громади з її соціальними потребами. Він повинен бути у тісному зв’язку зі своєю громадою, підтримувати всі здорові позитивні ініціативи у виховному, культурному, економічному і державницькому житті. Водночас слід бути пильним і стояти осторонь усього, що могло б знецінити чи скомпрометувати його основне духовне служіння. У нашій Церкві ми маємо багато прикладів священиків – великих громадських діячів, завдяки яким поширювалася просвіта у наших громадах, села і міста рятувалися від п’янства, люди вчилися успішно господарювати, а все суспільство ставало багатшим через кооперативний рух. Усе, що оправдано цікавить громаду, не може бути чужим чи далеким для доброго душпастиря.



СВЯЩЕНИЧЕ ЖИТТЯ

Читаючи вищенаведені різні правди віри та елементи з досвіду життя, хтось може подумати, що тут йдеться про священнослужителя як самостійну одиницю. Бажаю запобігти такому можливому хибному розумінню, бо в нашому щоденному житті ми повинні говорити про священнослужителів у множині, у спільноті співбратів. Це надзвичайно важливо, бо самітний священик виставлений на безліч небезпек: психічне усамітнення, різні залежності і, що дуже загрозливо, втрату святої віри. Священнослужителі повинні жити як спільнота: часто спілкуватися, зустрічатися з різних нагод, старатися працювати спільними силами, обмінюватися досвідом служіння тощо. У спільноті священик знаходить потрібну підтримку, яка додає йому відваги і наснаги бути добрим слугою Христа. Священики повинні мати живе відчуття солідарності, плекаючи справжню дружбу, захищаючи добре ім’я священнослужителя, допомагаючи один одному у зростанні, запобігаючи упадкам інших та милосердно рятуючи тих, хто зламався. Говорячи про солідарність, слід згадати і практичний аспект, бо часто один душпастир, який працює у великій громаді, має всього вдосталь, інший, натомість, виконуючи служіння у нечисельній громаді, ледве животіє. Для всіх священиків повинно бути самозрозумілим, що треба ділитися і земними благами.

У візантійській традиції священиком може бути одружений чоловік. Дехто вважає це особливим привілеєм нашої традиції. Однак привілеєм радше можна назвати безженний стан священика, коли разом із покликанням до священичого стану людина отримує також Божий дар покликання у безженному стані. Цей стан не робить когось автоматично святішим чи кращим священиком. Він є тільки потужним засобом для того, хто з Божою допомогою готовий його стовідсотково використати. Безженний стан, як наближений до монашого, завжди втішався великою пошаною у Христовій Церкві, і для кожної помісної Церкви східної традиції є бажаним мати відповідне число неодружених священиків. Якщо вони вповні живуть своїм покликанням, то можуть багато зробити для всього Божого люду.

Одружений священик рівно ж може бути взірцевим Божим слугою, оскільки має інші засоби для свідчення Христові, зокрема богоугодне подружнє та сімейне життя. Священик, як усім відомо, завжди перебуває у громаді на видноті. Його приклад може сприяти піднесенню загального рівня сімейного життя у християнській громаді. Важливим тут є, щоб і сам священик, і його дружина, і діти були свідомі цього свого особливого покликання. Свідчення осіб, об’єднаних Божим даром сімейного життя, стає дуже потужним і переконливим засобом у нормальних обставинах життя. Підставою вибору одруженого чи неодруженого стану є відчуття Божого поклику, але аж ніяк не земний розрахунок.



ДУШПАСТИР ПЛЕКАЄ ПОКЛИКАННЯ

Це довге послання присвячене священичому покликанню. Блаженний той, хто це покликання одержав і старається в ньому зростати та його богоугодно здійснювати. Однак слід згадати ще один момент, на який має звертати увагу священнослужитель. Церква - це історичне тіло, яка має своє минуле, сьогодення і майбутнє до другого приходу нашого Господа Ісуса Христа. Обов’язком усіх нас є дбати про наше майбутнє, про добрих священнослужителів в грядущих поколіннях. Тому добрий душпастир, вдячний Богові за своє покликання, повинен бути пильним і намагатися помічати у своїй громаді гідних осіб до священичого стану. Крім того, він має заохочувати молодь своєї громади і до монашого життя. Хоча про монашество та його покликання будемо разом, як Церква, особливо молитися і застановлятися у 2010 році, але годі не згадати про обов’язок душпастиря – завжди бути чуйним до Божого поклику серед своїх вірних.



СВЯЩЕНИК – НОСІЙ НАДІЇ

Дорогі священики, диякони та семінаристи! Світ, в якому нам доводиться виконувати своє служіння, на жаль, досить далекий від того, яким ми хотіли б його бачити. Нарікання на стан світу є чи не найбільш популярною позицією пересічної людини. Потрапити під вплив такої негативної настанови було б величезною помилкою в нашому житті, цілковитим нерозумінням священичого покликання, бо ніхто в усьому світі не має в руках таких потужних засобів оздоровлення і освячення людського життя, як саме християнські священнослужителі. Ісус Христос, як кажуть нам євангелисти, ходив містами і селами Палестини та словом і чудами проповідував Боже Царство. Ви, дорогі священнослужителі, можете Божим словом та силою святих тайн продовжувати це спасенне діло і розбудовувати Боже Царство на землі. Усвідомте собі велич вашого покликання і будьте носіями надії для всіх людей.

Благословення Господнє на вас!



+ ЛЮБОМИР

Дано в Києві, при соборі Воскресіння Христового,
у день Найменування Господа нашого Ісуса Христа
1/14 січня 2009 року Божого

http://www.ugcc.org.ua/1.0.html