Найчастіше слово «молитва» викликає в голові побожні образи: фігура навколішках, тиша, зосередженість, контакт з божественним. Хоча форм християнської молитви є безліч, існують цілі традиції і школи.
Відомо, що молитва – це труд, і нелегкий, і щоб побачити плоди на цьому шляху треба передусім молитися, а це якраз і найважче. Але чи не є молитва в своєму, так би мовити, первісному значенні чимось спонтанним, криком? Криком розпачі, здивування, захоплення. Так скрикнув Адам, вперше побачивши Єву: «Ось плоть від плоті моєї!», - або Давид, коли згрішив: «Не відкидай мене від обличчя Твого!».
Цей крик виривається з чогось найглибшого в нас, не повертається язик назвати це затертим словосполученням «крик душі», але як це тоді назвати? Можливо, в житті кожного є хоча б один такий момент, хоча б одна така молитва. Не потрібно для цього називатись християнином або віруючим, можна навіть вважати себе запеклим атеїстом. Для такої молитви потрібні певні обставини, а обставини, як відомо, частіше за все від нас не залежать. Ними можуть бути події, з якими пов’язане сильне страждання, розчарування, нерозуміння, розгубленість, біль. «Якщо Ти є, зроби щось!», - така молитва не може бути не почутою, бо виходить з самого серця, коли ані розум, ані досвід, ніщо не може зарадити. Відповідь не забариться. Ось такий влучний постріл.
Вікторії Гоцирідзе
|
м. Лісабон Португалія
