Людина, як найдосконаліше творіння Боже, була сотворена на образ і подобу Божу. Ми усім подібні до Бога, окрім гріха. Живучи у раю, наші прародичі мали усе необхідне для життя та жили у гармонії, але, на жаль, збунтувались проти свого Творця - згрішили, втративши Божий мир. Цей бунт ми успадкували від Адама і Єви, і особливо у сьогоднішній час він розпалюється по усьому світі. Людина грішить проти Бога і проти своїх ближніх, шкодячи цим, найперше, самій собі, грішить, бо втратила мир.

Троїцька церква і Василіянський монастир - один з найвідоміших архітектурних перлин старого міста Вільнюса.

Особливо важливим є те, що на початку 17 століття тут звершував свій монаший подвиг апостол єдності Церков святий священномученик Йосафат.

Чимало лихоліть зазнав храм в часі панування в Литві Російської імперії, яка насмілилася перетворити храм на вібро-технічну лабораторію.

Проте зараз церква отримала добрий шанс на оновлення завдяки підтримці Литовського Уряду та Євросоюзу. Тому цими днями Департамент культурної спадщини Литовської Республіки розпочав ремонтні роботи у храмі Пресвятої Тройці оо. Василіан у Вільнюсі.

Монахи-Василіани належать до східної християнської традиції, основоположником якої став святий Василій Великий, єпископ Кесарії Кападокійської, який, на думку Святішого Отця Івана Павла ІІ, був одним із найбільших монахів-душпастирів.

«Наш Спаситель на Тайній Вечері, тієї ночі, коли Його було видано, встановив Євхаристійну Жертву Свого Тіла і Крові, щоб увічнити жертву Хреста впродовж віків, аж до Свого приходу, і щоб довірити Церкві, Своїй улюбленій Нареченій, спомин про Свою смерть і Воскресіння: таїнство благочестя, знак єдності, звʼязок любові, Пасхальна трапеза, у якій Христа приймають як поживу, душа сповнюється благодаттю і нам дається завдаток майбутньої слави».

(IІ Ватиканський Собор, Конст. «Sасrоsаnсtum Соnсіlium», 47.)

Монастирське богослужіння, в таких центрах монашества, як Єгипет, Фіваїда, Палестина, Месопотамія, Сирія і Кападокія, було не так літургійним обрядом, як спільними роздумами над Святим Письмом.

«Спочатку літургія не була частиною монашого життя. Навіть звершення Євхаристії не займало в ньому особливого місця. Літургійне життя було справою духовенства, а не монахів. Завданням монаха була безнастанна молитва. Це було його «Діло Боже», його правило, поєднане з постом, чуванням, фізичною працею, покаянням серця і безмовністю» (Ф. Вульф).

Ювілей 400-ліття заснування Василіянського Чину Святого Йосафата, який будемо святкувати в 2017 р., – дійсно величний час радості як для нас, ченців, так і для Церкви та Божого люду. Це чудова нагода, щоб з усього серця та усім миром з Ієрархією, духовенством, монашеством і вірними прославляти Бога і складати Йому нашу щиру подяку за Його Провидіння й отримані дари. Адже не завжди Чинові, через переслідування й різні обмеження, траплялися нагоди урочистих святкувань.

Розглянемо коротко структуру формування ченців у ЧСВВ. Особа, яка зголошується до ЧСВВ повинна пройти чернече виховання – це систематичний шлях аскези і пізнавання, який чернець здійснює під керівництвом ченців-священиків, спеціально до цього призначених, і за допомогою навчального плану, визначеного настоятелями згідно з вказівками Статуту Василіанського Чину . У практиці воно розподіляється на чотири стадії: вступний курс до василіянського чернечого життя, новіціят, тимчасова професія (від лат. propfessio - проголошувати, декларувати) і постійне поглиблення чернечого формування.

Чоловіки і жінки, які посвячують своє життя Богові у чернецтві, беруть за основу вчення Христа, згідно з яким найголовніша заповідь дана нам – це любити Отця, що осягається через любов до ближнього: «Усе, що ви зробили одному з Моїх братів найменших – ви Мені зробили» (Мт. 25:40). З такою метою людина, яка бажає досконалості, вступає до відповідної громади, затвердженої Церквою, де вірні під дією Святого Духа посвячуються Богові згідно з правилами в новий і особливий спосіб. Чернецтво, чи мала схима, полягає в прилюдних обітах послуху, чистоти й убогості, підпорядкуванні законним настоятелям, наслідуючи Христа як учителя і приклад святості. Для цього чернець відмовляється від мирського життя і цілком посвячується осягненню досконалої любові, службі Царству Божому для побудови Церкви і спасіння світу, будучи немов знаком, який провіщає небесну славу.

Різдво Христове — це день народження Спасителя світу! Кожне народження — приносить надію та радість. Людина, яка втратила здатність радіти новому, шукає впевненості у тому, що знає, стає подібною до дерева, яке не живиться більше силою, що походить із глибини та дає йому ріст, а поволі гине. Така людина не здатна народжувати, творити, але триває у глибокому смутку, який створює фальшиве відчуття певності. Хто не здатний народжувати та приймати нове народження, втратив здатність захоплюватись новим, відчувати його красу.