Меню сайту

Розділи новин
Новини Церкви [418]
Українці в Португалії [19]
Новини Чину св. Василія Великого [33]
Новини Церкви в Португалії [1]

Календар новин
«  Жовтень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031

Форма входу

Пошук

Пожертва

Друзі сайту

Наше опитування
Оцініть сайт
Всього відповідей: 468



В онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Вітаю Вас, Гiсть · RSS 11.12.2017, 09:33

Головна » 2013 » Жовтень » 2 » ВЕЛИКЕ СЕРЦЕ, ВІДКРИТЕ БОГОВІ: ІНТЕРВ’Ю З ПАПОЮ ФРАНЦИСКОМ
ВЕЛИКЕ СЕРЦЕ, ВІДКРИТЕ БОГОВІ: ІНТЕРВ’Ю З ПАПОЮ ФРАНЦИСКОМ
15:42
Примітка редактора: Це інтерв’ю з Папою Франциском відбулося під час трьох зустрічей у серпні 2013 р. у Римі. Інтерв’ю взяв Антоніо Спадаро SJ, головний редактор La Civiltà Cattolica — італійського єзуїтського видання. Інтерв’ю проводилось від імені La Civiltà Cattoliа, America, та кількох інших єзуїтських ЗМІ. Редакційні колегії кожного видання готували питання і передавали їх о. Спадаро, а той їх систематизував. Розмова провадилася італійською мовою.

Отець Спадаро зустрівся з Папою у Ватикані, в Домі св. Марти, де той живе від часу обрання. Інтерв’ю розпочинається з короткого опису апартаментів Папи.

Обстановка проста, сувора. Робочий простір, зайнятий письмовим столом, малий. Я вражений не лише простотою меблів, а й іншими предметами у кімнаті. Їх дуже мало. Це ікона св. Франциска, статуя Мати Божої з Лухана — покровительки Аргентини, Розп’яття та статуя св. Йосифа, який заснув. Духовність Хорхе Маріо Берґольйо складається не з «гармонізованих енергій», як він сам сказав би, а з людських облич:  Христос, св. Франциск, св. Йосиф і Марія.

Папа розповідає про подорож до Бразилії. Він вважає благодаттю, що ВДМ був для нього «тайною». Каже, що не звик розмовляти з багатьма людьми: «Я можу бачити окремих осіб, по одній за раз, входити в особистий контакт із людиною, яку маю перед собою. Я не звик до натовпів». Також розповідає про той момент конклаву, коли він усвідомив, що може стати Папою. Під час обіду 13 березня, в середу, він відчув глибокий та непояснюваний приплив внутрішнього спокою і втішення, що супроводжувався також відчуттям глибокої темряви. Ці відчуття не полишали його до самого обрання ввечері того дня.

Папа раніше вже висловлювався про труднощі з даванням інтерв’ю. Він сказав, що воліє радше думати, ніж давати блискавичні відповіді. Під час цього інтерв’ю Папа кілька разів переривав хід своєї думки, аби додати щось до відповіді на запитання, на яке вже відповідав раніше. Розмова з Папою Франциском — це вулканічний потік ідей, пов’язаних між собою. Мені навіть незручно робити нотатки; здається, ніби я намагаюсь притлумити могутнє джерело діалогу.

Я одразу запитую: «Хто такий Хорхе Маріо Берґольйо?» Він дивиться на мене в тиші. Питаю, чи можна ставити таке питання. Він киває і відповідає: «Не знаю, яке визначення було б найбільш підходящим… я — грішник. Ось найточніше визначення. Це не мовний зворот, не літературна фігура. Я  грішник».

Далі Папа роздумує та зосереджується, наче б не чекав на це запитання, наче б вимушений замислитися над цим. «Так, мабуть, можна сказати, що я певною мірою проникливий, що легко пристосовуюсь до ситуації; але також правдою є і те, що я трохи наївний. Так, але найкращим підсумком, більш глибоким, і, як мені здається, найбільш правдивим є оце: я є грішник, над яким зглянувся Господь. Я є той, над ким зглянувся Господь. Я завжди відчував, що мій девіз, Miserando atque Eligendo (Змилувавшись та Обравши), дуже відповідає мені».

Девіз походить із Проповідей Досточтимого Беди, який, коментуючи євангельський епізод покликання Матея, пише: «Ісус побачив митаря, і, поглянувши на нього з любов’ю та обравши, сказав «Іди за Мною». Папа додає: «Мені здається, що латинський герундій miserando неможливо перекласти іспанською чи італійською. Мені подобається перекладати його за допомогою герундія, якого не існує: misericordiando (милосердуючись).

Папа продовжує роздуми, перескочивши на іншу тему: «Рим я знаю не дуже добре. Лише кілька речей. Базиліку Санта-Марія-Маджоре знаю, я завжди туди ходив. Санта-Марія-Маджоре, св. Петра… але коли мені треба було до Рима, я завжди оселявся по віа делла Скрофа. Звідти я ходив до церкви св. Людовіка Французького, щоб споглядати картину Караваджо, «покликання св. Матея». Там є такий перст Ісуса, що вказує на Матея. А це я. Я почуваюсь, як він». Тепер Папа набуває впевненості, наче нарешті знайшов образ, якого шукав. «Мене вражає жест Матея: він тримається за свої гроші й наче каже «Ні, тільки не я! Ні, це мої гроші». Оце, оце я, грішник, на якого Господь звернув увагу. І ось що я сказав, коли мене спитали, чи я прийму моє обрання на Понтифіка». Тут Папа шепоче латиною: «Я є грішник, але довіряю безкінечному милосердю й терпінню Господа нашого Ісуса Христа, і приймаю у дусі покаяння».

Чому Ви стали єзуїтом?

Далі питаю: Святіший Отче, що примусило Вас приєднатися до Товариства Ісуса? Що Вас вразило у єзуїтів?

«Я хотів чогось більшого. Але не знав, чого саме. Я вступив до дієцезальної семінарії. Мені подобалися домініканці, і я мав друзів-домініканців. Але обрав Товариство Ісуса, яке добре знав, бо семінарія була під їхньою опікою. Мене вразили в них три речі: місійний дух, спільнота й дисципліна. Це дивно, бо я дуже, дуже недисциплінована особистість. Але їхня дисципліна, те, як вони організують свій час, — це дуже сильно мене вразило.

І ще одна важлива для мене річ: спільнота. Я завжди шукав спільноти. Я не бачив себе самотнім священиком. Мені потрібна була спільнота. Ви можете це зрозуміти вже з того, що я тут, у Санта-Марта. Під час конклаву я жив у номері 207. Оця кімната, де ми з вами сидимо, була кімнатою для гостей. Я обрав жити тут, у номері 201, бо коли мені відійшли папські апартаменти, я відчув однозначне «ні» всередині себе. Папські апартаменти в Апостольському Палаці не розкішні. Вони старовинні, прикрашені зі смаком, але не розкішні. Але вони схожі на вивернуту лійку. Вони великі, просторі, але вхід дуже вузький. Люди туди заходять «по краплинках», а я без людей не можу. Мені треба жити з іншими людьми.

Як воно  — єзуїтові бути Єпископом Рима?

Я питаю Папу Франциска про те, що він перший єзуїт, обраний Єпископом Рима: «Як Ви розумієте роль служителя Вселенської Церкви, до якої Вас покликано, у світлі ігнатіанської духовності? Що означає для єзуїта бути обраним на Папу? Який елемент ігнатіанської духовності допомагає Вам у служінні?»

«Розпізнання», — звучить його відповідь. «Розпізнання працювало всередині св. Ігнатія. Для нього це інструмент у боротьбі за пізнання Господа та слідування за Ним. Мене завжди вражав вислів, яким описано його видіння: non coerceri a maximo, sed contineri a minimo divinum est (не обмежуватись найбільшим, та вміщатись у найменшому — це є божественне). Я багато думав про цю фразу в контексті розподілу ролей при керуванні Церквою, про позицію начальника над кимось: важливо не бути обмеженим великим простором, і так само важливо мати здатність перебувати в обмежених просторах. Оця чеснота великого й малого — то великодушність. Завдяки великодушності можна завжди дивитися на горизонт із тієї позиції, на якій перебуваємо. Це означає мати здатність робити маленькі, повсякденні речі з великим серцем, відкритим Богові та іншим. Це означає мати здатність цінувати мале всередині широких горизонтів Царства Божого.

Цей девіз надає параметри, завдяки яким можна зайняти правильну позицію для розпізнання, аби почути Божі справи з Його точки зору. Згідно зі св. Ігнатієм, величні принципи повинні ґрунтуватися на обставинах часу, місця та людей. Йоан ХХІІІ на власний спосіб застосував цей підхід у контексті керівництва Церквою, коли повторив девіз «Бачити все, заплющити очі на багато, виправити трохи». Йоан ХХІІІ бачив усе, в максимальному обсязі, але вирішив змінювати небагато, в мінімальному обсязі. Можна мати масштабні проекти і впроваджувати їх через кілька найменших речей. Або можна застосовувати слабкі засоби, часом більш ефективні, аніж сильні, як пише апостол Павло у Першому посланні до Коринтян.

Розпізнання потребує часу. Багато хто думає, що зміни та реформи можуть відбутися дуже швидко. Я вважаю, що завжди потрібен час, аби закласти фундамент для реальних, ефективних змін. І це час для розпізнання. Іноді розпізнання кличе нас чинити те, що ми при першій думці хотіли відкласти на потім. І ось це відбувається зі мною останні кілька місяців. Розпізнання завжди відбувається у присутності Господа: споглядання знаків, прислухання до подій, що відбуваються, до почуттів людей, особливо бідних. Мої рішення, також і ті, що стосуються щоденних аспектів життя, от як із вибором скромного автомобіля, пов’язані з духовним розпізнанням, яке відповідає на потребу, що постає з бачення речей, людей та розпізнавання знаків часу. Розпізнання у Господі веде мене у моєму способі керування.

Проте я завжди обережний із поспішними рішеннями. Я завжди підозрілий до першого рішення, власне, до першої речі, яка спадає на думку, коли треба прийняти рішення. Це зазвичай хибна річ. Треба почекати та оцінити все, заглибитись у себе, не шкодуючи часу. Мудрість розпізнання окупає безумовну двозначність життя та допомагає знаходити найвідповідніші рішення, які не завжди збігаються з тим, що здається великим і сильним».

Товариство Ісуса

Отже, розпізнання — центральний стовп духовності Папи Франциска. Воно виражає його єзуїтську ідентичність. Я запитую його, як Товариство Ісуса може слугувати Церкві сьогодні, які його характеристики, і які є можливі виклики для Товариства Ісуса.

«Товариство Ісуса — це інститут у напруженні, — відповідає Папа, — завжди, фундаментально, у напруженні. Єзуїт — це особистість, центр якої знаходиться поза нею. Товариство також шукає центру поза собою; його центр — Христос і Його Церква. Отже, якщо Товариство орієнтується на центр, яким є Христос і Його Церква, воно має дві референтні точки, які забезпечують його баланс і здатність жити на узбіччі, на передовій. Якщо воно надто заглиблюється у себе, то стає дуже цілісною, дуже «озброєною» структурою, але тоді ризикує почутися у безпеці й самодостатнім. Товариство завжди повинно мати перед собою Deus semper maior, «Бога, який завжди більший», і пошук більшої слави Божої, Церкви як істинної нареченої Христа, Господа нашого, Христа Царя, котрий підкорив нас, і котрому жертвуємо нас самих і нашу працю, навіть якщо ми лише негідні глиняні посудини. Це напруження постійно виводить нас поза межі себе. Інструмент, який робить Товариство Ісуса не зосередженим на собі, робить його справді сильним, — це совість, водночас батьківська і братерська, бо допомагає Товариству краще виконувати його місію.

Папа посилається на вимогу Конституцій Товариства Ісуса, згідно з якими єзуїт має «проявляти свою совість», тобто свій внутрішній, духовний стан, щоб його керівник був більш свідомий та обізнаний щодо того, чи варто посилати людину на місію.

«Але про Товариство говорити важко», — продовжує Папа Франциск. «Коли забагато говориш, ризикуєш бути неправильно сприйнятим. Товариство Ісуса можна визначити тільки в оповіді. Тільки в оповіді, не теологічно або філософськи, бо останні два шляхи залишають багато місця дискусії. Стиль Товариства — не дискусія, а розпізнання, яке, втім, передбачає дискусію як частину процесу. Містичний вимір розпізнання ніколи не має чітких кордонів і не завершує думки. Єзуїт повинен бути особою із незавершеною думкою, в сенсі відкритості мислення. У Товаристві були періоди, коли єзуїти жили в середовищі замкненого та ригідного мислення, більш інструктивно-аскетичного, ніж містичного: це спотворення єзуїтського життя породило Epitome Instituti».

Папа посилається на компендіум, складений заради практичних цілей, який став заміною Конституцій. Формація єзуїтів деякий час визначалася саме цим текстом, причому до такої міри, що деякі взагалі не читали Конституцій, основоположного документу. Саме в цей час, на погляд Папи, устав погрожував взяти вгору над духом, і Товариство піддалося спокусі завузько встановити й визначити свою харизму.

Папа  продовжує: «Ні, єзуїт завжди думає, знову й знову, дивлячись на горизонт, до якого він прямує, із Христом у центрі всього. Це його справжня сила. І це примушує Товариство бути у пошуку, бути творчим і щедрим. Тож тепер більше, ніж будь-коли, Товариство Ісуса має бути споглядально-діяльним, має жити у глибокій близькості до Церкви як народу Божого та як Святої Матері — ієрархічної Церкви. Це вимагає глибокого смирення, самопожертви та сміливості, особливо коли тебе неправильно розуміють або коли ти стаєш об’єктом непорозумінь і наклепів, але це — найплідніше ставлення. Згадаймо тертя минулих років, минулих століть, дискусію про китайські обряди, малабарські обряди, парагвайські редукції.

Я сам став свідком непорозумінь і проблем, з якими не так давно зіткнулося Товариство. Були важкі часи, особливо коли постало питання про розширення четвертої обітниці послуху Папі особисто на всіх єзуїтів. Впевненості в о. Аррупе (Генерал єзуїтів у 1965–1983 рр.) того часу мені додав той факт, що він був людиною молитви, проводив багато часу на молитві. Я пам’ятаю, як він молився, на японський манір сидячи на землі. Він мав правильний підхід і правильні рішення.

Модель: Петро Фабер, «реформований священик»

Мені цікаво, чи є постаті серед єзуїтів, від початку існування Ордену до наших днів, які якось вплинули на Папу, тож питаю його про це. Спочатку він згадує Ігнатія Лойолу та Франциска Ксаверія, але потім зосереджується на особі, яка не так добре відома суспільству: Петро Фабер (1506-1546), із Савойї. Він був одним із перших компаньйонів св. Ігнатія, а фактично першим; тим, із ким Засновник жив в одній кімнаті під час навчання у Паризькому університеті. Третім був Франциск Ксаверій. Пій ІХ проголосив Фабера блаженним 5 вересня 1872 року; його канонізаційний процес триває.

Папа цитує видання праць Фабера, які були надруковані за його проханням єзуїтськими вченими Мігелем А. Фьоріто та Хайме Х. Амадео, коли він був провінціалом в Аргентині. Особливо йому подобається редакція Мішеля де Серто. Я питаю чому він такий вражений Фабером.

«Його діалог з усіма, — каже Папа, — навіть із найвіддаленішими та з опонентами; його проста побожність, може, десь наївність, легкодоступність, обережне розпізнання; той факт, що він був людиною, здатною на великі та сильні вчинки, одночасно будучи делікатним та люблячим».

Мішель де Серто характеризував Фабера як «реформованого священика», для якого внутрішній досвід, догматичне вираження та структурна реформа невідокремлювані. Папа продовжує роздумувати над істинним обличчям засновника Товариства.

«Ігнатій — містик, а не аскет. Мене дратує, коли я чую, ніби Духовні Вправи є ігнатіанськими лише тому, що відбуваються у тиші. Насправді Вправи можуть бути абсолютно ігнатіанськими і в повсякденному житті, й навіть без тиші. Розуміння Духовних Вправ, яке наголошує на аскетизмі, тиші та покуті, є спотвореним, і поширене воно навіть у самому Товаристві, особливо в Іспанії. Я ближчий до руху містиків, разом із Луї Лальманом та Жан-Жозефом Суріном. І Фабер також був містиком».

Досвід керівництва Церквою

Який досвід керівництва Церквою допоміг сформувати отця Берґольйо, що був провінціалом Товариства Ісуса? Стиль управління Товариства передбачає, що рішення ухвалює керівник, хоча й не без інтенсивних консультацій з радниками. Тож я питаю: «Чи вважаєте Ви, що Ваш досвід керівництва у минулому згодиться при керуванні Вселенською Церквою? Після короткого роздуму лунає відповідь:

«Коли я був керівником у Товаристві, чесно кажучи, я не завжди так поводився, маю на увазі, не завжди проводив необхідні консультації. І це не було добре. Мій стиль керівництва на початку містив багато помилок. Для Товариства то були важкі часи: зникло ціле покоління єзуїтів. В результаті я виявився провінціалом, коли був дуже молодий. Мені було лише 36 років. Це було божевілля. Мені доводилось розбиратися із складними ситуаціями, і рішення я приймав швидко і самостійно. Так, але мушу додати ще дещо: якщо я довіряю щось людині, я довіряю їй повністю. Він або вона мусять зробити величезну помилку, щоб примусити мене докоряти. Але, незважаючи на це, врешті-решт люди втомлюються від авторитаризму.

Ця авторитарна манера ухвалювати рішення призвела до того, що я мав серйозні проблеми, і мене звинуватили в ультраконсерватизмі. Коли я був у Кордові, то переживав сильну внутрішню кризу. Будьте певні, я ніколи не був Блаженною Імельдою (солоденько-добрим), але й до правого крила не належав. Мій авторитарний спосіб ухвалення рішень створював проблеми.

Це все я кажу з позиції життєвого досвіду, бо хочу прояснити небезпеки. З часом я багато дізнався. Господь дозволив мені зростати у розумінні керівництва, крізь всі мої помилки та гріхи. Отже, вже будучи архієпископом Буенос-Айреса, я що два тижнія зустрічався з шістьма єпископами-помічниками, і кілька разів на рік — із радою священиків. Вони ставили питання, і ми проводили дискусії. Це дуже допомогло мені у прийнятті найкращих рішень. Але зараз я чую, як мені кажуть: «Не радься ні з ким, вирішуй усе сам.» Натомість я вважаю консультацію дуже важливою.

Консисторії, синоди є, наприклад, важливими місцями, де консультації можуть бути живими й активними. Однак ми мусимо не заганяти їх у ригідні форми. Мені потрібні справжні, не символічні консультації. Консультативна група з вісьмох кардиналів, оця «зовнішня» група радників, — це не виключно моє рішення, а результат вираження волі кардиналів, вираженої під час зборів перед конклавом. І я хочу побачити, що це буде справжня консультація, не церемоніальна.

Думати з Церквою

Я питаю Папу Франциска, що для нього означає «думати разом із Церквою», як пише св. Ігнатій у «Духовних Вправах».  Його відповідь містить цілий образ.

«Мені подобається таке бачення Церкви: святий, вірний народ Божий. Я часто використовую це визначення, і ще є образ з Догматичної конституції про Церкву, прийнятий на ІІ Ватиканському Соборі. Приналежність до народу має сильну богословську цінність. В історії спасіння Бог урятував народ. Не існує повноти ідентичності без приналежності до народу. Ніхто не врятований один, як ізольований індивід; натомість Бог притягує нас, звертаючись до складної павутини відношень, що виникає у людському суспільстві. Бог входить у цю динаміку, цю участь у мережі людських стосунків.

Сам народ виступає суб’єктом. І Церква є народом Божим, що прямує крізь історію, в радощах та смуткові. Думати разом із Церквою, отже, — це мій спосіб бути частиною цього народу. І всі вірні, розглянуті як єдине ціле, є непомильні у питаннях віри, і народ проявляє цю infallibilitas in credendo через надприродне чуття віри всіх людей, що крокують разом. Це для мене означає «думати разом із Церквою», як подає св. Ігнатій. Коли діалог між людьми і єпископами та Папою прямує цим шляхом і є правдивим, тоді йому допомагає Святий Дух. Тож це мислення разом із Церквою стосується не лише богословів.

Так воно є у разі Марії: якщо хочеш зрозуміти, ким Вона є, спитай теологів; якщо хочеш знати, як любити Її, спитай людей. Своєю чергою, Марія любила Ісуса серцем народу, як читаємо у Magnificat. Ми не повинні навіть допускати думки, ніби «думати з Церквою» означає лише думати з ієрархією Церкви».

Після короткої паузи Папа Франциск наголошує на наступному, щоб запобігти непорозумінням: «І, звичайно, треба бути дуже обережними, щоб не подумати, ніби infallibilitas всіх вірних, про яку я говорю у світлі Ватикана-2, є видом популізму. Ні; це переживання «святої Матері — ієрархічної Церкви», як казав св. Ігнатій, Церкви як народу Божого, пастирів та людей. Церква — це повнота народу Божого.

Я бачу святість народу Божого, цю щоденну святість. Існує такий «святий середній клас», частиною якого може бути кожен, це святість, про яку писав Малег». Папа посилається на Жозефа Малега (1876–1940), французького письменника, зокрема на його незавершену трилогію «Чорні Камені: Середні Класи Спасіння».

«Я бачу святість, — веде далі Папа, — «у терпінні народу Божого: жінки, яка ростить дітей; чоловіка, що заробляє на хліб; хворих, старих священиків, у яких так багато ран, а на обличчі усмішка, бо вони служили Богові; сестри, які тяжко працюють і мають приховану святість. Це для мене звичайна святість. Я часто асоціюю святість із терпінням: не тільки як терпіння — hypomoné (грецьке слово з Нового Завіту), але як постійність на шляху вперед, день за днем. Це святість Церкви воюючої, про яку також писав св. Ігнатій. Це святість моїх батьків: батька, матері, бабусі Рози, яка так мене любила. У мене в бревіарії лежить її заповіт, і я часто його перечитую. Це як молитва для мене. Вона — свята, яка багато вистраждала, також духовно, і все ж ішла вперед із відвагою.

Ця Церква, про яку ми маємо думати, є домом для всіх, а не маленькою капличкою, що може вмістити лише маленьку групку обраних людей. Ми не повинні зводити лоно Вселенської Церкви до гнізда, що захищатиме нашу посередність. Церква ж є матір’ю, вона плідна. Повинна бути. Бачите, коли я помічаю негативну поведінку в служителях Церкви, в богопосвячених чоловіках або жінках, перше, що спадає мені на думку: «Ось неплідний холостяк» або «ось стара діва». Вони не є ані батьками ані матерями, в тому сенсі, що не змогли дати духовне життя. Натомість, наприклад, коли я читаю про життя салезіанських місіонерів у Патагонії, — читаю історію повноти життя, його плідності.

Ще один приклад із недавніх часів, який, я бачу, набув розголосу у газетах: дзвінок, який я зробив до молодого чоловіка, що написав мені листа. Я подзвонив йому, бо лист, який він мені написав, був такий прекрасний, такий простий. Для мене це був акт генеративності. Я усвідомив, що він є молодим чоловіком, який росте, який побачив у мені батька, і що лист розповідає батькові щось про його життя. Батько не може сказати: «мені байдуже». Оцей різновид плідності дуже мене тішить».

Молоді Церкви та стародавні Церкви

Продовжуючи тему Церкви, я ставлю Папі питання у світлі нещодавнього Всесвітнього дня молоді. Ця масштабна подія привернула увагу до молоді, але ще й до «духовних легень», заснованих католицькими церквами в історично недалекі дні. Питаю: «Які маєте сподівання для Вселенської Церкви, пов’язані з цими церквами?»

Папа відповідає: «Молоді Католицькі Церкви мірою зростання розробляють синтез віри, культури та життя, і цей синтез відрізняється від запропонованого стародавніми Церквами. На мою думку, відносини між стародавніми Церквами та молодими віддзеркалюють відносини між молоддю та людьми похилого віку. Вони будують майбутнє: молодь — своєю силою, а старі — своєю мудрістю. Звичайно, завжди існують певні ризики. Молоді Церкви схильні почуватися самодостатніми; стародавні, ймовірно, захочуть нав’язати молодим Церквам свої культурні моделі. Але ми будуємо майбутнє разом».

Церква як польовий шпиталь

Папа Бенедикт XVI, оголошуючи про свою відставку, сказав, що сучасний світ є суб’єктом різких змін, і заради життя віри бореться з питаннями надзвичайної важливості. Він сказав, що ця боротьба вимагає душевних та фізичних сил. Я питаю Папу Франциска: «Чого Церква найбільше потребує в цей історичний момент? Чи потребуємо реформ? Чого Ви бажаєте Церкві в найближчі роки? Про яку Церкву мрієте?»

Папа Франциск починає з висловлення любові та поваги до свого попередника: «Папа Бенедикт вчинив акт святості, величі, смирення. Він — Божа людина».

«Те, чого Церква потребує сьогодні, — це здатність залікувати рани та зігріти серця вірних; потребує близькості. Я бачу Церкву як польовий шпиталь після битви. Безглуздо питати серйозно поранену людину про холестерин та рівень цукру в її крові! Треба зцілити рани. Тоді можна розмовляти про все інше. Зцілити рани, зцілити рани… І починати треба з нуля.

Бувало, що Церква замикала себе в маленьких речах, у дріб’язкових правилах. Найважливіша річ — це перше проголошення: Ісус Христос спас тебе. А служителі Церкви мають перш за все бути служителями милосердя. Сповідник, наприклад, завжди перебуває в небезпеці: бути занадто ригористичним або занадто недбалим. Жодна з цих крайнощів не є милосердям, бо жодна не бере до уваги відповідальності за особу. Ригорист бажає вмити руки і перекласти все на Заповіді. Легковажний служитель вмиває руки зі словами «це не гріх» або чимсь таким. У пастирському служінні маємо супроводжувати людей, і маємо зцілювати їх рани.

Як ми ставимося до народу Божого? Я мрію про Церкву, яка є Матір’ю і пастирем. Служителі Церкви мають бути милосердні, брати на себе відповідальність за народ і супроводжувати їх, як добрий самарянин, який обмиває, очищає та підносить свого ближнього. Це — чисте Євангеліє. Бог більший від гріха. Структурні та організаційні реформи є другорядними  — тобто йдуть опісля. Першою реформою має бути ставлення. Служителями Євангелія мають бути люди, що зігріють серця людей, що крокуватимуть із ними через темну ніч, які знають як провадити діалог і спускатись у ніч власного народу, у темряву, але не заблукавши самим. Народ Божий хоче пастирів, а не кліру, який поводиться як бюрократи або державні чиновники. Єпископи, зокрема, повинні вміти з терпінням підтримувати рухи Бога серед їхнього народу, щоб ніхто не почувався покинутим. Так само вони мусять вміти супроводжувати стадо, яке має нюх на нові шляхи.

Замість того, щоб бути Церквою, яка лише вітає та приймає, тримаючи двері відчиненими, давайте спробуємо також бути Церквою, що шукає нових доріг, що здатна вийти за свої межі та піти до тих, хто не ходить на Месу, до тих, які покинули нас або стали байдужими. Ті, хто відходять, інколи мають на це причини, дослідивши та оцінивши які, можна їх повернути. Але це вимагає зухвалості та сміливості».

Я нагадую Папі, що існують християни, які живуть в іррегулярних обставинах, або складних обставинах, що є відкритою раною. Згадую про розлучених та одружених удруге, одностатеві пари та інші складні ситуації. Яку пастирську роботу можемо проводити в таких випадках? Які інструменти використовувати?

«Ми повинні проголошувати Євангеліє на кожному кроці, — каже Папа, — проповідуючи Добру Новину про Царство та зцілення, навіть самою проповіддю, кожної  хвороби та рани. В Буенос-Айресі я отримував листи від гомосексуалістів, які почувались «соціально зраненими», бо казали мені, що відчувають, наче Церква завжди їх засуджувала. Але Церква не хоче цього робити. Під час польоту з Ріо-де-Жанейро я сказав: якщо гомосексуальна особа має добру волю і шукає Господа, я не маю права судити. Сказавши це, я повторив те, що каже Катехізис. Релігія має право виражати свою думку на службі людям, але Бог, створивши світ, створив нас вільними: неможливо духовно втручатись у життя іншого.

Мене одного разу провокативно спитали, чи підтримую я гомосексуальність. Я відповів питанням: «Скажи, коли Бог дивиться на таку людину, чи він підтримує її існування з любов’ю чи відкидає та засуджує? Ми завжди маємо брати до уваги особистість. Тут ми входимо у таємницю людської істоти. Бог супроводжує людей, і ми маємо супроводжувати людей, починаючи з ситуації, у якій вони перебувають. Необхідно супроводжувати їх із милосердям. Коли це стається, Святий Дух надихає священика сказати правильну річ.

Це також великий плюс сповіді як Таїнства: оцінювати випадок за випадком та розпізнавати, як найкраще чинити людині, яка шукає Бога та благодаті. Конфесіонал — не камера тортур; це місце, у якому Господнє милосердя мотивує нас чинити правильно. Подумаймо про ситуацію з жінкою, у якої за плечима невдалий шлюб та аборт. Потім вона виходить заміж удруге, і тепер вона щаслива, має п’ятьох дітей. Аборт з її минулого тягарем лежить на її совісті, й вона щиро шкодує. Вона хоче йти далі у християнському житті. Що робити сповідникові?

Ми не можемо зосереджуватися виключно на проблемах, пов’язаних з абортами, одностатевими шлюбами та контрацепцією. Це неможливо. Я не говорив про це багато, і мені дорікали за це. Але коли ми про це говоримо, то маємо робити це у контексті. Вчення Церкви у цих питаннях ясне, а я є сином Церкви; але ж не є необхідним весь час говорити тільки про це.

Догматичні та моральні вчення Церкви не всі еквівалентні між собою. Душпастирство не може бути одержиме переданням незв’язної множини наполегливо впроваджуваних доктрин. Проголошення у місіонерському стилі фокусується на основних питаннях, на конче необхідному: це захоплює та притягує багатьох, запалює серця, як з учнями в Емаусі. Нам треба віднайти новий баланс; інакше навіть моральна будова Церкви впаде, немов картковий будиночок, втративши свіжість та аромат Євангелія. Пропозиція Євангелія має бути простішою, глибшою, променистішою. І вже з цієї пропозиції потім витікають моральні наслідки.

Я кажу це все з думкою про проповідь та зміст нашої проповіді. Прекрасна гомілія, істинне слово мають розпочинатися з першого проголошення, з проголошення спасіння. Не існує нічого міцнішого, глибшого та більш впевненого, ніж це проголошення. Після цього йде катехеза. А тоді вже можна долучати моральні наслідки. Але проголошення спасительної любові Божої стоїть перед моральними та релігійними імперативами. Сьогодні ж, здається, переважає зворотній порядок. Гомілія — це лакмусовий папірець, який досліджує близькість пастиря та його здатність вийти назустріч людям, бо ті, хто проповідує, мають знати серце своєї спільноти, і мають бачити, де жага за Богом є живою та палкою. Послання Євангелія, отже, не в тому, щоб зводитися до кількох аспектів, які хоч і є важливі, але самі по собі не виявляють суті послання Ісуса Христа.

Папа з чернечого ордену

Папа Франциск — перший Понтифік із чернечого ордену з часів камальдула Григорія XVI, обраного 1831 року. Я запитую: «Яке особливе місце монахів та монашок в сьогоднішній Церкві?»

Папа відповідає: «Монахи та монахині — це пророки. Це ті, що вибрали йти за Ісусом, наслідуючи Його життя у послуху до Отця, убогості, спільноті та цнотливості. В цьому сенсі обітниці не мають права звестись до карикатур: інакше, наприклад, життя у спільності стає пеклом, а цнотливість стає способом життя для безплідних холостяків. Обітниця цнотливості має бути обітницею плідності. У Церкві богопосвячені особи покликані бути пророками, зокрема, показуючи, як Ісус жив на землі, та проголошувати Царство Боже у його досконалості. Така особа повинна ніколи не полишати пророцтва. Це не означає протистояти ієрархії Церкви, хоча функція пророка та функція ієрархії і не збігаються. Я кажу про пропозицію, яка завжди є позитивною, але не викликає страху. Згадаймо про діла, які вчинили великі святі, монахи та ченці, починаючи зі св. Антонія Великого. Діяльність пророків іноді може включати розбурхування хвиль. Не знаю, як висловитись… Пророкування створює шум, галас, деякі кажуть «безлад». Але в реальності харизма богопосвячених схожа на закваску: пророкування звіщає дух Євангелія».

Римська курія

Я запитую Папу, що він думає про дикастерії Римської курії, різноманітні департаменти, які допомагають Папі у його завданні.

Він каже: «Дикастерії Римської курії служать Папі та єпископам. Вони мають допомагати партикулярним Церквам і Конференціям єпископів. Вони є допоміжними інструментами. У деяких випадках, однак, коли не працюють належно, вони ризикують перетворитися на заклади цензури. Вражаюче дивитись на всі звинувачення у браку ортодоксальності, що надходять до Рима. Я вважаю, що ці справи повинні вирішуватися місцевими конференціями, які можуть отримати цінну допомогу з Рима. Ці випадки, взагалі-то, краще розбирати на місцях. Римські конгрегації — це посередники; вони не агенти й не менеджери».

29 червня, під час церемонії благословення та вручення палліумів 34‑м архиєпископам-митрополитам, Папа Франциск говорив про «шлях колегіальності» як про дорогу, яка приведе Церкву до «зростання в гармонії зі служінням примату». Тож я питаю: «Як ми можемо гармонійно примирити примат Петра й колегіальність? Які шляхи можливі також з екуменічної перспективи?»

Папа відповідає: «Ми маємо крокувати разом: люди, єпископи й Папа. Синодальність має бути представлена на всіх рівнях. Можливо, настав час змінити методи Синоду єпископів, бо мені здається, що сьогоднішній метод не динамічний. Це матиме й екуменічну цінність, особливо стосовно наших православних братів. Від них можемо більше навчитися значенню колегіальності єпископів та традиції синодальності. Об’єднане зусилля роздумів та вивчення того, як Церква керувалась у ранніх століттях, перед роз’єднанням на Схід і Захід, свого часу принесе плід. В екуменічних відносинах важливо не лише краще пізнати один одного, а й упізнати, що Дух посіяв в іншому як подарунок для нас. Я хотів би продовжити дискусію, розпочату 2007 року Об’єднаною комісією про реалізацію примату Петра, яка привела до підписання Равеннського документу. Ми повинні далі йти цим шляхом».

Питаю Папу, як він бачить майбутню єдність Церкви у світлі цієї відповіді. Він каже: «Ми повинні крокувати разом, кожен зі своїми відмінностями: не існує іншого шляху стати одним. Це — шлях Ісуса.»

Жінки в Церкві

А що ж стосовно ролі жінок у Церкві? Папа послався на цю проблему кілька разів. Він згадав про це під час повернення з Ріо-де-Жанейро, коли заявив, що Церкві бракує глибокої теології жінки. Я питаю: «Якою має бути роль жінок у Церкві? Як зробити їхні роль більш видимою сьогодні?»

Він каже: «Я з застереженням дивлюсь на рішення, яке може звести все до "жіночого мачизму”, бо жінка влаштована інакше, ніж чоловік. Але те, що я чую на тему ролі жінок, часто натхнене саме ідеологією мачизму. Жінки ставлять глибокі питання, на які треба дати відповідь. Церква не може бути собою без жінки та її ролі. Жінка необхідна для Церкви. Марія, жінка, важливіша, ніж єпископи. Я кажу так, бо ми повинні розрізняти функцію та гідність. Отже, ми маємо глибше дослідити роль жінок у Церкві. Мусимо працювати більше, щоб виробити глибоку теологію жінки. Тільки зробивши цей крок, зможемо краще роздумувати над їхньою функцією в Церкві. Жіночий геній потрібен всюди, де ухвалюються важливі рішення. Сьогоднішній виклик такий: думати про особливе місце жінок також і в тих місцях, де в різних галузях Церкви здійснюється влада Церкви».

Другий Ватиканський Собор

 Я запитую: «Чого досяг Другий Ватиканський Собор?»

«Ватикан-II був перечитанням Євангелія у світлі сучасної культури, — каже Папа. — Ватикан-ІІ викликав рух віднови, що просто-таки витікає з того ж Євангелія. Його плоди величезні. Згадайте лише літургію. Літургійна реформа служить людям як читання Євангелія наново з позицій конкретної історичної ситуації. Так, є герменевтика продовження та герменевтика розриву, але ясно одне: динаміка прочитання Євангелія, актуалізація його послання для сьогоднішнього дня — типова для Ватикану-ІІ — абсолютно незворотна. Є ще часткові питання, такі як літургія за Vetus Ordo. Я вважаю, що рішення Папи Бенедикта (рішення дозволити ширше використання Тридентської Меси від 7 липня 2007 року) було розсудливим і мотивувалося прагненням допомогти людям, які мають цю чутливість. Що турбує, так це ризик ідеологізації Vetus Ordo, його експлуатації».

Шукати й знаходити Бога в усіх речах

Під час Дня молоді у Ріо-де-Жанейро Папа Франциск заявив: «Бог — реальний. Він проявляє себе щодня. Бог є повсюди». Ці слова віддзеркалюють ігнатіанський вислів «шукати й знаходити Бога в усіх речах». Тож я питаю: «Як Ви шукаєте і знаходите Бога усьому»?

«Те, що я сказав у Ріо, стосувалося часу, в який ми шукаємо Бога, — відповідає він. — Справді, існує така спокуса: шукати Бога в минулому або в можливому майбутньому. Бог однозначно є у минулому, бо ми бачимо Його сліди. І Він є також у майбутньому, як обітниця. Але Бог, так би мовити, «конкретний» — є сьогодні. Тому скарги ніколи не допоможуть нам знайти Бога. Сьогоднішні скарги про те, який «варварський» цей світ, — ці скарги іноді закінчуються тим, що в Церкві зроджуються прагнення встановити якийсь порядок у сенсі чистого збереження, як захист. Ні; Бога треба зустрічати у сьогоднішньому світі.

Бог проявляє себе в історичному об’явленні, в історії. Час запускає процеси, а простір кристалізує їх. Бог є в історії, в процесах.

Мусимо не зосереджуватися на займанні позицій, де концентрується влада, але мусимо розпочинати довгострокові історичні процеси. Мусимо розпочинати процеси замість займати простір. Бог проявляє себе у часі та присутній в історичних процесах. Це надає пріоритету діям, що породжують нову історичну динаміку. І це вимагає терпіння, очікування.

Знаходити Бога у всіх речах — це не емпіричне «еврика!» Коли бажаємо зустріти Бога, нам хочеться зараз же визначити його емпіричним методом. Але так не можна побачити Бога. Його знаходимо у легкому подихові, сприйнятому Іллєю. Відчуття, якими знаходять Бога, — це ті, які св. Ігнатій називав духовними. Ігнатій просить нас відкривати власну духовну чутливість, щоб зустріти Бога поза суто емпіричним підходом. Споглядальний підхід необхідний: це почуття просування добрим шляхом розуміння та любові до речей і ситуацій. Глибокий мир, духовне втішення, любов Бога та всіх речей у Богові — це знак, що ти на правильному шляху.

Упевненість і помилки

Я запитую: «Тож якщо зустріч з Богом – це не емпіричне «еврика!», і якщо це подорож з очима історії, то ми можемо й помилятися?»

Папа відповідає: «Так, у цій пригоді пошуку і знаходження Бога все ще присутній елемент непевності. Він має бути. Якщо людина зі стовідсотковою впевненістю каже, що зустріла Бога і не припускає ані краплі сумніву, то це недобре. Для мене це важливий ключ. Якщо хтось має усі відповіді на запитання — це доказ того, що Бог не з ним. Це означає, що він є лжепророком, який використовує релігію для своїх цілей. Великі лідери народу Божого, наприклад, Мойсей, завжди залишали місце сумнівам. Треба залишити місце Богові, не нашій упевненості; треба бути смиренними. Непевність є у кожному істинному розпізнанні, що відкрите до отримання підкріплення в духовному утішенні.

Ризик у пошуку та знаходженні Бога в усіх речах, отже, це готовність пояснити забагато, з людською певністю та зухвалістю сказати: «Бог — отут». Ми знайдемо тільки бога на власну мірку. Правильний підхід має св. Августин: шукай Бога, щоб знайти Його, знайди Його, щоб шукати Його вічність. Часто ми шукаємо так, наче ми незрячі, як можна прочитати у Писанні. І це — досвід великих отців віри, які є нашими зразками. Треба перечитати Послання до євреїв, розділ 11. Авраам також залишає свій дім, не знаючи, куди йде, самою вірою. Всі наші пращури у вірі померли, бачачи обіцяне благо, але з відстані… Наше життя не дається нам, ніби оперне лібрето, в якому все записано; натомість воно вимагає йти, крокувати, робити, шукати, бачити… Ми маємо вирушити у подорож за пригодою, якою є зустріч із Богом; мусимо дати Богові шукати й знаходити нас.

Бо Бог є перший; Бог завжди перший та робить перший крок. Бог трохи схожий на мигдаль із вашої Сицилії, Антоніо, який завжди квітне першим. Ми читаємо це у Пророків. Бога зустрічають ідучи, в дорозі. Тут хтось може сказати, що це релятивізм. Це релятивізм? Так — якщо розуміти це як невизначений пантеїзм. І це — не релятивізм, якщо розуміємо в біблійному сенсі, що Бог завжди є сюрпризом, ніколи не знаєш, де і як знайдеш Його. Ти не визначаєш час і місце зустрічі з Ним. Отже, ти повинен розпізнати зустріч. Розпізнання — ключове.

Якщо християнин є реставраціоністом, легалістом, якщо він хоче, щоб усе було ясно й безпечно, він не знайде нічого. Традиція та пам’ять про минуле мають давати нам сміливість відкривати Богові нові простори. Ті, хто сьогодні шукає дисциплінарних рішень, ті, хто тужать за переоціненою доктринальною безпекою, ті, хто вперто намагається повернути минуле, якого більше не існує, — у них статичний і спрямований всередину погляд на речі. У такий спосіб віра перетворюється на ідеологію поміж іншими ідеологіями. Я маю догматичну впевненість: Бог присутній у житті кожної людини. Бог присутній у житті кожного. Навіть якщо життя особи було катастрофою, навіть якщо воно зруйноване пороками, наркотиками чи ще чимось, — Бог присутній у його житті. Ти можеш, ти повинен намагатися шукати Бога в кожному людському житті. Хоча життя людини є краєм, повним колючок та будяків, та завжди є місце, де виросте добре зерно. Треба довіряти Богові».

Чи мусимо бути оптимістами?

Слова Папи нагадують мені про деякі з його минулих роздумів, коли він, ще як кардинал, писав, що Бог вже живе у місті, посеред усіх і поєднаний з кожним. Це, на мою думку, інший спосіб сказати те, про що писав св. Ігнатій у «Духовних Вправах»: що Бог «працює та трудиться» в нашому світі. І я питаю: «Чи мусимо бути оптимістами? Які знаки надії маємо в сучасному світі? Як можемо бути оптимістами у світі, який перебуває є в кризі?»

«Мені не подобається термін оптимізм,оскільки він стосується психологічного ставлення. Мені натомість подобається термін надія, як ми читаємо у Посланні до євреїв, розділ 11, як я вже згадував. Отці Церкви продовжували шлях, попри труднощі. І надія не розчаровує, як читаємо у Посланні до римлян. Згадайте натомість про першу загадку з опери Пуччіні «Турандот», пропонує Папа.

Я більш-менш пригадую рядки загадки принцеси з цієї опери, відповіддю на яку є «надія»: «У мороку нічнім літає привид безтілесний, / Здіймає й простирає свої крила / Над чорним нескінченним людством. / І цілий світ його закликає, / І цілий світ його благає. / Та зі сходом привид зникає, / щоб у серці родитися знов. / І він кожної ночі народжується, / І вмирає кожного дня!»

«Бачите, — продовжує Папа, — християнська надія не є привидом і не обманює. Це — теологічна чеснота, а отже, врешті-решт, — дарунок Бога, який не можна звести до оптимізму, що є суто людським. Бог не зводить надію зі шляху; Він не може заперечувати себе. Бог весь — обітниця».

Творчість і креативність

Мене вражає посилання Папи на «Турандот» Пуччіні в контексті розмови про таємницю надії. Я хотів би краще зрозуміти його художні й літературні посилання. Нагадую йому, як 2006 року він заявив, що великі митці знають, як представити трагічні та болісні реалії життя з красою. Тож питаю, кому з художників та письменників він надає перевагу, і чи мають вони щось спільне.

«Я завжди любив різних авторів. Мені дуже подобаються Достоєвський та Хьольдерлін. Я пам’ятаю Хьольдерліна із-за вірша, який він написав на день народження своєї бабусі, він прекрасний і надзвичайно збагатив мене духовно. Вірш закінчується рядком: «Хай чоловік тримається того, що обіцяла ще дитина». Я був вражений, бо любив свою бабусю Розу, а в цьому вірші Хьольдерлін порівнює свою бабусю з Дівою Марією, яка народила Ісуса, друга землі, який нікого не вважав іноземцем.

Я тричі перечитав книгу Алессандро Мандзоні «Заручені», й тепер вона лежить у мене на столі, бо хочу перечитати її ще раз. Мандзоні багато мені дав. Коли я був дитиною, з допомогою бабусі завчив початок «Заручених»: «Той рукав озера Комо, що повертає на південь між двома суцільними гірськими ланцюгами…» Ще мені дуже подобався Джерард Менлі Гопкінс.

Із великих художників я захоплююсь Караваджо: його картини промовляють до мене. І ще Шагал, з його «Білим Розп’яттям». Із композиторів, Моцарт, звичайно. Його Et incarnatus est із Меси в до-мінор незрівнянне; воно підносить вас до Бога! Мені подобається Моцарт у виконанні Клари Гескіл. Моцарт надає мені відчуття завершеності. Але я не можу думати про його музику; її треба слухати. Мені подобається Бетховен, але у такий прометеїв спосіб, і найбільш прометеєвим виконавцем для мене є Фюртвенглер. Є ще Пасії Баха. З Баха я дуже люблю Erbarme Dich, сльози Петра у «Страстях за Матеєм». Піднесено. І ще, на іншому рівні, не так само особисто, мені подобається Вагнер. Люблю його слухати, але не завжди. Найкращим виконанням «Кільця» вважаю Фюртвенглера в Ла Скала у Мілані 1950 року. Але ще і «Парсифаль» у виконанні Кнаппертсбуща в 1962.

Треба ще згадати кіно. «Дорога» Фелліні — це стрічка, яку я, мабуть, люблю найбільше. Ідентифікую себе з цим фільмом, у якому міститься беззаперечне посилання на св. Франциска. Також я, мабуть, передивився всі фільми з Анною Маньяні та Альдо Фабріці, коли мені було 10-12 років. Ще один фільм, який мені подобається, — «Рим, відкрите місто». Своєю кінематографічною культурою я завдячую батькам, які часто брали мене з собою в кіно.

В будь-якому разі, загалом я люблю трагіків, особливо класичних. Є непогане визначення, вкладене Сервантесом у вуста холостяка Карраско, який хвалить оповідь про Дон Кіхота: «Діти тримають у руках, молодь читає, дорослі розуміють, старші хвалять». Для мене це хороше визначення класики.

Питаю Папу про викладання ним літератури.

«Це було ризиковано, — каже він. — Мені треба було, щоб учні прочитали «Сида». Але хлопцям це не подобалося. Вони хотіли читати Гарсіа Лорку. Тоді я вирішив, що вони читатимуть «Сида» вдома, а в класі я викладатиму те, що хлопцям більше до вподоби. Звичайно ж, молодим людям хотілося читати більш пікантну літературу, як от сучасну Невірну дружину Лорки або класичну La Celestina Фернандо де Рохаса. Але, читаючи це, вони набували досвіду в літературі, поезії, і ми переходили до інших авторів. Для мене це був великий досвід. Я завершив програму, але неструктуровано — не в тому порядку, на який розраховував спершу, а в порядку, який склався сам собою, коли ми читали цих авторів. І цей спосіб мені пасував: мені не подобався жорсткий графік; радше мені подобалося розуміти, до чого ми прямуємо з цими читаннями, мати приблизне відчуття, куди йдемо. Потім я почав із ними писати. Зрештою я вирішив відправити Борхесові два оповідання, написані моїми хлопцями. Я знав його секретаря, він вчив мене грати на піаніно. А Борхесові ці оповідання дуже сподобались. Він навіть написав вступ до збірки їхніх оповідань».

«То, Святіший Отче, творчість важлива в житті людини?» — питаю я. Він сміється і каже: «Для єзуїта — надзвичайно важлива! Єзуїт мусить бути креативним».

Передові та лабораторії

Під час візиту отців та персоналу La Civiltà Cattolica Папа висловився про важливість тріади «діалог, розпізнання, передова». Він особливо наголосив на останньому, процитувавши Павла VI, його слова зі знаменної промови про єзуїтів: «Де б не була Церква, — навіть у найнебезпечніших та екстремальних умовах, на перехрестях ідеологій, у соціальних траншеях, — де була і є розмова між найглибшими бажаннями людських істот та одвічним посланням Євангелія, єзуїти були і є там». Я питаю Папу Франциска, якими мають бути пріоритети видань Товариства Ісуса.

«Три ключові слова, які я порекомендував La Civiltà Cattolica, можна розширити на всі друковані органи Товариства, можливо, з дещо відмінними наголосами відповідно до їхньої природи й завдань. Коли я наполягаю на передовій, то посилаюсь на потребу тих, хто працює у світі культури, бути нерозривними з контекстом їхньої діяльності та роздумів. Завжди існує небезпека жити у лабораторії. Наша віра — не віра лабораторії, а віра подорожі, історична віра. Бог об’явив себе як історію, а не як компендіум абстрактних істин. Я боюся лабораторій, бо в них ти береш якусь проблему й переносиш її додому, аби приручити, вирвати з контексту. Передову не можна перенести додому, треба жити на межі та бути зухвалим».

Я прошу навести особистий приклад.

«Що стосується соціальних питань, одна справа — провести зустріч, аби вивчити проблему наркотиків у нетрях, і геть інша справа — піти туди, жити там і зрозуміти проблему зсередини, вивчати її. Є чудовий лист про бідність від о. Аррупе до Центру соціальних досліджень та дій. Він там чітко каже, що ніхто не може говорити про злидні, якщо сам не пережив їх, у прямому зв’язку з місцями, де існують злидні. Поняття «входження у середовище» — небезпечне, бо це стало у деяких ченців пунктиком, і через нестачу розпізнання сталися катастрофи. Але це справді важливо.

Передових багато. Згадаймо сестер, які живуть у госпіталях. Вони живуть на передовій. Я живий завдяки одній з них. Коли мені лікували легеню в госпіталі, лікар призначив мені пеніцилін та стрептоміцин у певних дозах. Чергова сестра потроїла дозу, бо була відважною та проникливою; вона знала, що робити, бо весь день була з людьми. Лікар, хоча й справді хороший, жив у лабораторії; сестра жила на передовій і провадила з нею діалог щодня. Одомашнити передову означає розмовляти на відстані, замкнутись у лабораторії. Лабораторії корисні, але роздуми завжди мають починатися з досвіду».

Людське розуміння себе

Я питаю Папу Франциска про величезні зміни, що відбуваються в суспільстві та спосіб, у який люди себе ре-інтерпретують. Він підводиться й бере зі столу свій бревіарій. Це видання латиною, потерте від довгого користування. Папа розгортає Годину Читань п’ятниці 27 неділі звичайного періоду і зачитує з Commonitorium Primum св. Вікентія Лерінського: «Навіть догма християнської релігії має слідувати цим законам, консолідуючись із роками, розвиваючись із часом, глибшаючи з віком».

Папа пояснює: «Святий Вікентій порівнює біологічний розвиток людини та перехід скарбу віри з епохи в епоху, скарбу, який росте та підсилюється з часом. Тут людське самозрозуміння змінюється, і таким чином поглиблюється людська свідомість. Згадаймо про часи, коли було прийнятним рабство, або коли смертну кару дозволяли без заперечень. Так ми зростаємо в розумінні віри. Екзегети й теологи допомагають Церкві зріти у Її судженнях. Навіть інші науки та їх розвиток допомагають Церкві зростати у розумінні. Існують церковні правила та приписи, які колись були ефективні, а тепер втратили цінність або значення. Розглядати Вчення Церкви як моноліту, який треба захищати, не розбираючи нюансів та подробиць, це неправильно.

Врешті-решт, у кожну епоху люди намагалися зрозуміти й виразити свою думку якнайкраще. Так люди з часом змінюють сприйняття самих себе. Одна річ — людина, яка виражає себе через «Ніку Самофракійську», інша — Караваджо, Шагал, і зовсім інша — Далі. Навіть форм вираження істини може бути множина, і це надважливо для передачі Євангелія у його позачасовому значенні.

Люди шукають себе, і, звичайно, у цьому пошукові вони також помиляються. Церква переживала блискучі періоди, як от із Томою Аквінським. Але Церква також переживала й часи зниження своєї здатності мислити. Наприклад, ми повинні не плутати геній Томи Аквінського з епохою занепадницьких томістичних коментарів. На жаль, я вивчав філософію за книжками, що походили з зогнилого або збанкрутілого томізму. Отже, в мисленні про людську істоту Церква повинна прагнути до геніальності, а не занепадництва.

Коли сформульована думка перестає бути актуальною? Коли втрачає бачення людини або коли боїться людини, помиляється стосовно себе. Обмануту думку можна зобразити як Одисея, який зіткнувся зі співом сирен, або Тангейзера під час оргії сатирів і вакханок, або Парсифаля в другому акті опери Вагнера, у палаці Клінгзор. Мислення Церкви має відновити геніальність і краще зрозуміти, як людська істота розуміє себе у наші часи, щоб розвинути й поглибити Вчення Церкви».

Молитва

Я питаю Папу Франциска про його улюблений спосіб молитись.

«Я молюсь Бревіарієм кожен ранок. Люблю молитися псалмами. Потім служу Месу. Молюсь Розарій. Що мені справді подобається, то це адорація ввечері, навіть якщо я відволікаюсь і думаю про інше, ба навіть засинаю. Тож увечері, між сьомою та восьмою годинами, я залишаюсь перед Пресвятими Дарами на годинну адорацію. Але я подумки молюсь навіть у черзі до стоматолога, і взагалі протягом дня.

Молитва для мене — це завжди молитва, повна спогадів, навіть таких, як спогади з власної історії, або що Господь зробив у своїй Церкві або в окремій парафії. Для мене це пам’ять, про яку каже св. Ігнатій у Першому Тижні своїх «Вправ», про зустріч із милосердним Розіп’ятим Христом. І я питаю себе: що я зробив для Христа? Що я роблю для Христа? Що я маю робити для Христа? Це — пам’ять, про яку св. Ігнатій каже у «Спогляданні переживання Божественної Любові», коли закликає згадати дари, які ми отримали. Але перш за все я знаю, що Господь пам’ятає про мене. Я можу забути про Нього, але знаю, що Він ніколи-ніколи не забуває про мене. Пам’ять фундаментальна для серця єзуїта: пам’ять про благодать, пам’ять, про яку згадує Второзаконня, пам’ять про Божі діла, які є основою завіту між Богом та людьми. Ця пам’ять робить мене Його сином, і вона також робить мене отцем».
 
За матеріалами: America
Категорія: Новини Церкви | Переглядів: 308 | Додав: osbmpt
Українська Греко-Католицька Церква Різдва Пресвятої Богородиці м. Лісабон Португалія