Сьогодні, 26 січня, виповнюється 10 років Патріаршого служіння Блаженнійшого Любомира, Верховного архієпископа Києво-Галицького.
З нагоди цієї події за участі членів Синоду єпископів, численного духовенства, монашества і чернецтва з усієї України, представників громадськості та вірян Київської архієпархії УГКЦ у храмі Святого Василія Великого у Києві була відслужена урочиста Архієрейська Літургія. У святковій Службі Божій також взяли участь Апостольський нунцій в Україні архієпископ Іван (Юркович) та владика Станіслав Широкорадюк, єпископ Римо-католицької церкви в Україні.
«Упродовж десятиліття патріаршества Кир Любомира Церква далі відновлювала свої традиційні структури та розвивала нові структурні ланки, – каже Мирослав Маринович, колишній дисидент радянської доби, співзасновник Української Гельсінкської групи, правозахисник. – Консолідував свою роботу Синод єпископів, запрацювали тематичні сесії Патріаршого Собору УГКЦ. Нове дихання внесли в життя монашества щорічні монаші собори та конференції під загальною назвою «Преображення у Господі». Після жвавих соборових дискусій активізувалося греко-католицьке мирянство. Утвердилося всебічне й багатолике життя цілої Церкви, що й дало Патріархові підставу сказати 2001 року Папі Іванові Павлу ІІ: «Уже сьогодні, Святійший Отче, перед Тобою в любові й покорі стоїть Церква, готова до здійснення нових завдань, які випливають з нашої богоносної східної традиції й церковного управління, а також із нашого почесного обов’язку перед усією вселенською Церквою».
На думку пана Мирослава, в історії пастирських поїздок візит в Україну Папи Івана Павла ІІ виявився одним із найбільш успішних, у чому немала заслуга керованої Патріархом Любомиром УГКЦ та її злагоджених дій з нунціатурою, загалом із Римо-католицькою церквою в Україні та з державними структурами.
«За час патріаршества Кир Любомира Церква, що в попередні комуністичні десятиліття вимушено була «Церквою мовчазною», нарешті повною мірою відновила свій публічний пастирський голос. І коли Інститут релігії та суспільства Українського католицького університету випустив збірник соціально зорієнтованих документів УГКЦ, стало зрозуміло, що таким потужним душпастирським та учительським доробком уся наша Церква може справді гордитися. Проте, ясна річ, не все в нашому церковному житті йде по-святому. А тому не один із нас хотів би, щоб Патріарх Любомир часом покерував «твердою рукою», караючи нерадивих. Саме до цього кличе наша гнівлива людська природа. Натомість монаша душа Патріарха добре знає, що справді відповідальною і смиренною може бути лише вільна людина. А до свободи, до тієї світлої миті остаточного визволення, потрібно зростати – поволі й поступово. Бо, як любив повторювати митрополит Шептицький, «Божі млини мелють поволі». І в цій довірі до невпинності Божих млинів – велика духовна сила нашого Патріарха», – вважає Мирослав Маринович.
«Починаючи з 2003 року, за час патріаршества Любомира Гузара розпочався процес перенесення осідку митрополита Києво-Галицької митрополії УГКЦ до Києва та будівництва патріаршого собору, що відкрило нову сторінку в історії нашої Церкви, – веде далі пан Мирослав. – Про той час можна сказати урочистими словами Еклезіаста: «Усьому час-пора, і на все слушна хвилина під небом: час берегти духовний скарб і час його віддавати». І справді, був час Галичині одній зберігати скарб єдності з Петром, коли Київ входив у смугу свого історичного затемнення. Сьогодні, коли Київ крок за кроком, хоч і з великими труднощами, повертає собі давню первопрестольність, настав час Галичині повернути у його скарбницю те, що було виношено тут, у Києві; чим надихалися його великі предки, а саме: дух церковної єдності».
Олеся ПАСТЕРНАК
|
м. Лісабон Португалія
