ЗАГАЛЬНИЙ: Щоб багато молодих людей змогли відповісти на поклик Христа наслідувати Його у священстві та чернечому житті.
«Покликані не тому, що святі, а святі тому, що покликані», — сказав святий Августин. Документ II Ватиканського Собору «Світло народів» наголошує, що всі люди в Церкві покликані до святості. Тобто, всі християни покликані бути святими, а всі люди покликані бути християнами. Святість — це універсальне покликання кожної людини на землі. Апостол Павло називав усіх християн святими і тому кожен християнин зобов'язаний прагнути святості. Але не кожний християнин зобов'язаний бути ченцем чи священиком. Вони належать до загалу людей, які покликані освячуватися у Церкві. Але також покликані до власного поглибленого освячення й до праці над освяченням інших: «Вдягніться, отже, як вибрані Божі святі і любі у серце співчутливе, доброту, смиренність, лагідність, довготерпеливість, терплячи один одного, й прощаючи одне одному взаємно. А над усе будьте в любові, що є зв'язок досконалості, нехай панує в серцях ваших мир Христовий, до якого ви були покликані... будьте вдячні. Слово Христове нехай перебуває у вас щедро, і все, що робите, все чиніть в ім'я Ісуса, дякуючи Богові Отцеві через нього» (Кол.3,10). Поглиблений, тісний зв'язок людини з Творцем робить її подібною до Бога і повертає до голосу, який чує у своєму серці: «Ходи за Мною!» Чуємо, що у Європі криза чернечих і священичих покликань, а насправді там криза відповідей. Господь завжди запрошує до своєї школи, але інші сумнівні школи перетинають дорогу молодим людям і віддаляють від християнства і святості. Молімося і використовуймо можливість наслідувати Христа у чернечому чи священичому стані — у школі з поглибленим вивченням і практикуванням святості. І там відчуємо, що воля Божа — це святість наша!
МІСІЙНИЙ: Щоб воскреслий Христос був знаком непохитної надії для мешканців африканського континенту.
Радикальні ісламісти і тоталітарні режими є основними сучасними гонителями християн на африканському континенті. Влада на місцях толерує злодіяння щодо християн, тому що більшість лідерів належать до радикального Братства мусульман, до прикладу, як у Єгипті, в якому живе біля 9 мільйонів християн. З ними поводяться як з людьми другого сорту. «Християн безкарно вбивають, бо знають, що винних шукати і так не будуть. Це відбувається за мовчазної згоди влади. А християнські діти, в основному дівчатка, нерідко приречені на страждання. Часто їх викрадають, ґвалтують, а потім автоматично вважають мусульманками. Така дівчина мусить вийти заміж за свого мучителя. Це реальні драми, і люди з такими проблемами стикаються щодня», — говорить отець Вальдемар Цісло.
Ідучи важкою дорогою християнства, можна опустити руки, втомитися, знеохотитися, розгубитися. Але ні! Воскреслий Христос — сила і пожива паломників, міць для тих, хто вичерпався і втратив надію. Він не дає переслідуваним падати духом, але зустрічаючись щоразу із злом і несправедливістю, обертати це у добро через віру в Його смерть і Воскресіння. Христос, перемінюючи свою насильницьку смерть на Голготі у дарування себе іншим на Тайній Вечері, дарує нам Життя через свою жертву. Хто перебуває у тісних стосунках з Ісусом, той усі свої життєві хрести і страждання здатний перемінити у вільну відповідальну жертву любові до ворогів, як до ближніх.
МІСЦЕВИЙ: Щоб християни різних конфесій працювали над зміцненням миру та встановленням єдності Церков.
За словами доктора Ігоря Шабана, надія стати одно у Христі (Ів. 17,21) надихає християн на роздуми над власною церковною ідентичністю, спільним для всіх даром віри та наслідками сьогоднішнього поділу у християнстві. Усвідомлюючи єдність Церкви, віруючі щораз сміливіше намагаються відкривати Господню волю, щоб шануючи різнорідність форм вираження віри, намагатись шукати результативні шляхи для поглиблення видимої єдності Церкви. Ще багато десятиліть перед II Ватиканським Собором, який офіційно започаткував екуменічний рух в лоні Католицької Церкви, принципи екуменічної поведінки в Українській Греко-Католицькій Церкві виразно накреслив митрополит Андрей Шептицький. Він усвідомив велику відповідальність за єдність Церкви і тому особистою поведінкою заохочував вірних до участі у справі об'єднання. Сьогодні ці погляди не втратили своєї актуальності. На думку Митрополита, зовнішні зв'язки між Церквами сильно впливають на духовний стан цілої Вселенської Церкви, а з причини послаблення цих зовнішніх зв'язків та видимої єдності, внутрішня єдність Церкви перебуває в небезпеці зруйнування. Тому в нього народилась думка про пробудження ідейної та доктринальної свідомості українських християн, яка могла б допровадити їх до позитивних міжконфесійних братерських відносин. Така концепція цілком відповідає пропонованим сьогодні екуменічним рішенням. Різниця лише у тім, що ініціативи митрополита Шептицького носили більш локальний характер, а сьогодні реалізуються як офіційно прийняті постанови Вселенської Церкви. Особливо владика Андрей наголошував на потребі внутрішньої віднови серед вірних своєї Церкви та пробудження щирого прагнення єдності, про яку так гаряче молився Ісус під час Останньої Вечері. На його думку, така поведінка повинна приготувати підґрунтя для правдивого діалогу між християнами. А для цього кожна гілка християнства повинна виявити бажання миру і взаємної любові й покори, щоб бути прищепленою до основного дерева, де зароджується правдиве церковне життя.
 СВЯТИЙ МИКИТА ГОТСЬКИЙМикита — це християнське ім'я готського воїна, який загинув за християнську віру. Його готське ім'я невідоме. На початку III ст. племена готів з берегів Вісли, Одеру, Лаби рушили на південний схід в пошуках кращої долі. Осіли вони між Дніпром та Кубанню у степах Причорномор'я, витіснивши звідти залишки скито-сарматських племен. Через кілька десятиріч готська держава простягнулася від Дунаю до Кубані. Найбільше цьому посприяв король Германарих (350-370). А столицю готи побудували посередині свого царства, на Дніпрі. Вона так і називалася Данпрштадир, тобто «місто над Дніпром». Про нього як про велике і багате місто, згадують скандинавські саги.
В середині III ст. серед готів почало розповсюджуватися християнство. Проповідники Христа спочатку наражалися на кривавий опір поган. Але вже у IV ст. готи мали свого єпископа Ульфілу, який переклав Слово Боже на готську мову.
Микита був звичайним воїном, який, почувши Боже слово, загорівся вірою і сам почав розповсюджувати істинну віру серед поган. Діяв він за часів Германариха. Але коли цей король, терпимий до християн, помер, на чолі готів став Атанарих, фанатичний прихильник язичництва. Він наказав переслідувати християн і навертати їх до старих богів. У 372 р. було схоплено й Микиту. Йому запропонували зректися Христа, але він відмовився. Тоді язичники піддали його катуванню. Незважаючи на страшні муки, Микита тримався своєї віри. І тоді поганські жерці наказали спалити його на березі Дніпра, принісши в жертву своїм богам.
о. Христофор ГАНИНЕЦЬ,ЧСВВ
|
м. Лісабон Португалія
