Загальний: Щоб між народами поширювалася культура діалогу, слухання і взаємоповаги.

Церква завжди дотримується думки, що всі культури, народи світу – білі люди, темношкірі, люди з вузьким розрізом очей – всі без винятку є рівновіддаленими від Бога як особи створені на Його подобу і є Його дітьми.  Ця позиція виключає будь-яку зверхність чи вторинність одних перед іншими. Але спробуй когось переконати, якщо майже у кожній цивілізованій людині вирує егоїзм і гордість Люцифера. Важко добиватися діалогу, взаємоповаги, людяності, якщо ще 80 років тому до Європи із Африки завозили племена людей у клітках і продавали квитки у «парк людей» – як зоопарк…

Що змінилося сьогодні? Зверхність і погорда набрали делікатного і дипломатичного характеру. Та що можна втаїти від Творця, Який знає кожну особу до її ядра? Поки є час і шанс потрібно згадати, що всі ми з пороху і в порох повернемося і немає чим чванитися і дивитися на когось «зверху». Людина – це вічна душа, а не статус, національність чи маєтки. Христос, Який віддав життя за всіх, запевняє, що всі будуть біля Нього, якщо ці всі не відкинуть і не принизять нікого…

Місійний: Щоб там, де сильнішим є вплив секуляризації, християнські спільноти змогли ефективно проводити нову євангелізацію.

Найважливішим моментом у християнстві є те, що всі ми говоримо одною мовою віри. Цей безцінний дар ми отримали від Господа Бога у певний, конкретний час. На жаль, є ще багато людей у світі, які не мають цього дару, і не розуміють нашої мови. Нова євангелізація – покликана найперше до таких дітей Божих, а особливо до знівечених секуляризацією.

Для всіх нас, це тільки підвищення кваліфікації, а для агностиків, атеїстів, язичників – це як учитися ходити. Чотири роки тому, в часі апостольського візиту до Чехії, Папа Венедикт ХVI (емерит) пригадав слова пророка Ісаї, доповнені Ісусовими, кажучи, що: «Храм має бути домом молитви для всіх народів» (Іс. 56, 7; Мк. 11, 17). Святіший Отець мав на увазі, що Церква має і сьогодні відкрити певний «двір язичників», де зможуть якось наблизитися до Бога люди, які не знають Його, перш ніж вони знайдуть свій шлях до Його таємниці, яка є внутрішнім життям Церкви. Це так, мов би поставити сповідальницю біля Оперного театру у Львові – там, де найбільше людей потребує зустрітися з Богом, але де є найменше можливості…

Новизна євангелізації полягає у тім, щоб навчитися реагувати на знаки часу, потреби сучасної людини і народів, у контексті нової культури, за допомогою якої людина висловлює свою ідентичність і шукає сенс свого існування. Процес євангелізації починається з переконання, що благодать діє і перемінює людину аж до моменту навернення серця. Ефективність євангелізації визначають три умови: Слово, Святий 

Дух і переконання. Як і кожна богувгодна справа має супроводжуатися радістю, а не «задля треба». За своєю суттю Церква є місіонерською. І ми, особливо у чернечих спільнотах, не можемо утримувати для себе слова вічного життя, які ми отримали при зустрічі з Христом, не можемо не ділитися, не спілкуватися мовою віри з тими, котрі її не знають, але потребують. Мусимо мати такий дух ентузіазму – який мали: Іван Хреститель, Петро, Павло, інші апостоли, яких ніхто і ніщо не зуміло приглушити. І тільки тоді побачимо реальні плоди своєї праці під орудою Творця.

Місцевий: Щоб ієрархія і провід Української Греко-Католицької Церкви повсякчасно були прикладом віри і свідками Істини Христового Євангелія для всіх вірних.

Всі ми, поки живемо на землі, у щось віримо, на когось покладаємося: хтось вірить, що завтра розбагатіє, інший сподівається на допомогу свого приятеля. Але ці людські певності не мають нічого спільного з правдивою вірою в Бога, яка походить з глибини людського серця, закріплена тверезим розумом і добрими ділами. Якою є насправді наша віра? Чи можна її виміряти? Апостол Яків, для того, щоб ми не губилися в здогадах, каже, що віра без діл мертва. Отже Господь вимагає від нас не тільки слів віри, але її вчинків, які б її підтверджували.

В особливий спосіб, це святе завдання покладено на духовних осіб і провідників пастви. Але найбільшим, знаним всім, ворогом, який перешкоджає зростанню особистої чи спільнотової віри, є гріх. Тому, поки не порвемо з якимось гріхом, який нас гнітить, немає сенсу вести мову про віру, добрий приклад і похідні діла. Але не так просто відкинути гріх, якщо немає цієї віри, або вона якось ненароком втрачена – цей процес взаємопов’язаний. І може так статися, що опинимося у замкненому колі… Панацея від такої «хвороби» є! Це профілактика духовного життя і перебування в освячуючій ласці. Хто перебуває під покровом Всевишнього, для того завжди Господь знайде спосіб порятунку.

http://www.misionar.info/