Меню сайту

Розділи новин
Новини Церкви [418]
Українці в Португалії [19]
Новини Чину св. Василія Великого [33]
Новини Церкви в Португалії [1]

Календар новин
«  Січень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031

Форма входу

Пошук

Пожертва

Друзі сайту

Наше опитування
Оцініть сайт
Всього відповідей: 468



В онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Вітаю Вас, Гiсть · RSS 21.08.2017, 12:13

Головна » 2013 » Січень » 30 » ХРИСТИЯНИН НЕ ПОВИНЕН БОЯТИСЯ ЙТИ ПРОТИ ТЕЧІЇ
ХРИСТИЯНИН НЕ ПОВИНЕН БОЯТИСЯ ЙТИ ПРОТИ ТЕЧІЇ
16:27
Папа Бенедикт XVI під час загальної аудієнції, що відбулася у середу, 23 січня 2013 року, розпочав цикл повчань, присвячених молитві «Вірую». Отже, що означає вірити?
 
Дорогі брати і сестри.
У цьому році вірі я хотів би сьогодні разом із вами почати роздуми про віру, тобто про урочисте визнання віри, яка супроводжує наше життя, як людей віруючих. Символ віри починається словами: «Вірую в єдиного Бога». Це фундаментальне твердження, оманливо просте за своєю суттю, але воно відкриває нескінченний світ відносин з Господом і з Його таємницею.
Вірити в Бога означає мати зв’язок з Ним, прийняти Його Слово і радісно слухати Його Об’явлення. Катехизм Католицької Церкви каже, що: «Віра є особистим актом – вільною відповіддю людини на ініціативу Бога, Який Себе об’являє» (п. 166).
Можна казати, що віра в Бога є одночасно даром Бога, який об’являє Себе і виходить нам на зустріч, і обов’язком, є Божою благодаттю та людською відповідальністю у досвіді діалогу з Богом, який з любові «промовляє до людей як до друзів» (Dei Verbum, 2), говорить до нас, щоб у вірі і з вірою ми могли входити у сопричастя з Ним.
Де ми можемо слухати Бога і Його Слово? В основному – це Святе Письмо, в якому можемо почути Слово Боже, яке звернене до нас і яке кормить життя «друзів» Бога. Усе Святе Письмо говорить як Бог об’являється людині, про об’явлення; говорить про віру і навчає нас віри, розповідаючи історію, в якій Бог здійснює свій план відкуплення і наближається до нас людей через численні світлі постаті, які вірили в Нього і довірились Йому аж до повноти об’явлення в Ісусі Христі.
Дуже гарним під цим аспектом є 11 глава Послання до Євреїв. Тут говориться про віру і проливається світло на великі біблійні персонажі, які живучи, сталися взірцем для всіх віруючих. «Віра є запорукою того, чого сподіваємося, – доказ речей невидимих» (11,1) – говориться у тексті. Очима віри, отже, можемо бачити невидиме і серцем віруючим можна надіятись, всупереч усякому сподіванню, власне як і Авраам, про якого Павло каже у листі до Римлян, що «Він, проти надії надіявшись, повірив» (4,18).
Власне на Авраамові, я хотів би зосередити нашу увагу, тому що він є першою великою постаттю відліку віри у Бога: Авраам великий патріарх, зразок для наслідування, батько усіх віруючих (пор. Рим. 4,11-12). Послання до Євреїв представляє його ось як: «Вірою Авраам, покликаний, послухався і вийшов до краю, що мав узяти у спадщину, і пішов, не знаючи, куди йде. Вірою він перебував у обіцяній землі, як у чужій, живучи у наметах з Ісааком та Яковом, спадкоємцями, як і він, тієї самої обітниці. Бо чекав міста, з непохитними основами, якого Бог будівничий і засновник» (11,8-10).
Автор Послання до Євреїв вказує тут на поклик Авраама, про який йдеться у Книзі Буття, першій книзі Біблії. Що, отже, Бог просить у цього патріарха? Він просить вийти, залишивши власну землю, щоб йти в країну, яку буде показано: «Вийди з землі твоєї, з твоєї рідні, і з дому батька твого в край, що його я тобі покажу» (Бут 12,1). Як ми відповіли б на подібне запрошення? Це, по суті, відправлення в темряву, не знаючи, куди Бог приведе. Це шлях, який вимагає радикального послуху і довіри, який можливий тільки у вірі.
Але темрява невідомо, – куди Авраам повинен йти, – освітлюється світлом обітниці. Бог до свого наказу додає обнадійливе слово, яке відкриває Авраамові майбутнє життя у всій його повноті: «А я виведу з тебе великий народ і поблагословлю тебе; та й зроблю великим твоє ім’я… Тобою всі племена земні благословлятимуться» (Бут. 12,2-3).
Благословення у Святому Писанні є перш за все пов’язане з даром життя, яке походить від Бога, і проявляється головно в плідності, у житті, яке помножується, переходячи з покоління в покоління. Благословення також пов’язане з досвідом володіння землею, тобто сталого місця, щоб жити і розвиватися в умовах свободи і безпеки, у Божому страху, будуючи суспільство людей, які вірні Союзу, щоб бути «царством священиків, святим народом» (пор. Вих. 19,6).
Таким чином, Авраамові, за Божим задумом, судилося стати «батьком багатьох народів» (Бут. 17,5; див. Рим. 4,17-18) і увійти в нову землю, щоб там жити. Але ж Сара, його дружина, неплідна і не в змозі мати дітей. І країна, до якої Бог його веде, далеко від рідної землі, і вже населена іншими народами, та йому мабуть ніколи й не належатиме. Біблійний оповідач підкреслює це, хоча й дуже обережно.
Коли Авраам прибув на місце Божих обітниць: «а жили тоді в тому краї ханааняни» (Бут. 12:6). Земля, яку Бог дає Аврааму не належить йому, він чужинець і залишиться таким назавжди зі всіма витікаючими звідси наслідками: немає міри володіння, завжди відчуватиме власну убогість, щоб споглядати все як дар. Це також духовний стан тих, хто згоден слідувати за Господом, хто вирішує прийняти Його запрошення (поклик), під знаком Його невидимого, але могутнього благословення.
І Авраам, «батько віруючих», приймає цей поклик у вірі. Святий Павло пише у Посланні до Римлян: «Він, проти надії надіявшись, повірив, що стане батьком багатьох народів, згідно з тим, як було сказано: "Таке буде твоє потомство!” Він, не захитавшись вірою, не вважав на своє вже примерле тіло – було йому ж яких сто років – і на завмерле лоно Сари. Перед Божою обітницею він не піддався зневірі, навпаки ж – скріпившись вірою і, воздавши хвалу Богові, зовсім був певний, що він обіцяне спроможен виконати» (Рим. 4,18-21).
Віра веде Авраама по шляху, якби це не виглядало парадоксально. Він буде благословенний, але без видимих ознак благословення: отримує обітницю стати великим народом і то з неплідного лона його жінки Сари; йде в нову батьківщину, але там житиме як чужинець; і єдина земля, якою володітиме, буде та ділянка, щоб поховати Сару (пор. Бут 23,1-20). Авраама названо благословенний, тому що у вірі він вміє розпізнати Боже благословення, яке виходить за межі видимого, уповаючи на Божу присутність, навіть коли Його шляхи здаються йому таємничими.
Що це означає для нас? Коли ми кажемо: «Вірую в Бога», говоримо як Авраам: «Я тобі довіряю, я вірю в Тебе, Господи», але не як Комусь, до кого звертаємось у тяжкі моменти чи посвячуємо деякі хвилини дня чи тижня. Сказати «Вірую в Бога» означає основувати на Ньому своє життя, дозволяти щоб Його Слово щодня спрямовувало мене в конкретних рішеннях, без страху втратити щось своє власне. Коли в обряді Хрещення (лат. обряду), три рази звучить запит «Чи вірите?» в Бога, в Ісуса Христа, у Святого Духа, у Святу Католицьку Церкву та в інші правди віри, то потрійна відповідь є в однині: «Вірую»1, тому що це є моє особисте існування, яке має отримати новий зміст за даром віри, має змінитися, перетворитися. Кожен раз, коли беремо участь у Хрещенні, ми повинні запитати себе, як ми щоденно проживаємо великий дар віри.
Авраам, як віруючий, вчить нас віри і, як чужинець на землі, показує нам справжню батьківщину. Віра чинить нас паломниками на землі, які хоч і знаходимось у світі й у часі історії, однак прямуємо до небесної вітчизни. Віра в Бога вчиняє нас носіями цінностей, які часто суперечать сьогоденним моді та мисленню, і вимагає від нас прийняття критеріїв, які не збігаються із загальною ментальністю. Християнин не повинен боятися йти проти течії, щоб жити власною вірою, відкидаючи спокусу пристосування. У багатьох наших суспільствах, Бог став "великим неприсутнім”, а його місце зайняли численні й різноманітні ідоли, першим з яких є людське «я». Значний і позитивний розвиток науки та техніки привів людину до ілюзії всемогутності та самовистачальності, а зростаючий егоцентризм спричинився до порушення рівноваги в міжлюдських стосунках та суспільній поведінці.
Тим не менш, спрага Бога (пор. Пс. 63,2) в людині не згасла і євангельська благовість поширюється і надалі через слово і працю численних віруючих чоловіків і жінок. Авраам, як батько віруючих, й надалі є батьком численних дітей, які погоджуються йти його слідами і пускаються у дорогу, слухняні Божому покликанню, уповаючи на доброзичливу присутність Господа й приймаючи Його благословення, щоб бути благословенням для всіх. Це світ, благословенний вірою, до якої ми всі покликані, щоб без страху поступати вперед, слідуючи за Господом Ісусом Христом. Ця дорога іноді буває тяжкою, на ній трапляються випробування і смерть, але вона відкриває життя, в радикальній переміні її дійсності, яку можна побачити і насолодитися в повноті лише очима віри.
Ствердження: «Вірую в Бога» штовхає нас, отже, в дорогу, щоб постійно виходити із самих себе, власне як Авраам, щоб вносити в щоденну реальність, в якій живемо, переконання, яке походить з віри: переконання у присутність Бога в історії, навіть сьогодні; присутність, яка приносить життя і спасіння та відкриває нам майбутню повноту вічного життя з Господом.
——————————
1.В обряді Хрещення УГКЦ священик запитує три рази: «Обіцяєш служити Христові і вірити в Нього? Огляшенний або хресні батьки хрещеника відповідають: «Обіцяю» (Требник, Чин тайни Хрищення, Вид-во оо. Василіян, Прудентопіль – 2001, 8-9). Або «Чи з’єднуєшся з Христом?» – «З’єднуюся», а після Вірую… «Чи з’єднався ти з Христом?» – «З’єднався» (Требник, Львів, Свічадо, 2006, 30-31).
 
ВЕНЕДИКТ XVI 23.01.2013 Р. Б.
Категорія: Новини Церкви | Переглядів: 532 | Додав: osbmpt
Українська Греко-Католицька Церква Різдва Пресвятої Богородиці м. Лісабон Португалія