|
Священик-єзуїт Самір Халіл Самір народився в Єгипті, викладає католицьке богослов'я і курс з вивчення ісламу в університеті св. Йосипа в Бейруті, є засновником науково-дослідного центру CEDRAS. Він - автор багатьох статей і книг, включаючи книгу «111 питань про іслам». Отець Самір дав інтерв'ю інформаційному агентству Zenit після завершення зустрічі міжнародного фонду «Оаза», що відбулась 21-22 червня в Лівані. Фонд «Оаза» сприяє розвитку діалогу та взаємного вивчення християн і мусульман.
Чому зустріч фонду «Оаза» була присвячена цього року проблем освіти?
І перед Церквою, і перед мусульманами стоїть проблема передачі віри нинішньому молодому поколінню, взагалі прийдешнім поколінням, а це не завжди легко. Всі ми задаємося питанням: як заново переосмислити віру, щоб вона стала привабливою для молодих людей, як віру треба проповідувати в наших парафіях і мечетях, щоб вона могла досягти сердець віруючих?
Ми прагнули проаналізувати досвід християн у Лівані, досвід мусульман-сунітів і мусульман-шиїтів. Ми прагнули виявити загальні больові точки і спільно визначити шляхи подолання труднощів. Це - один з магістральних шляхів діалогу культур, якщо мова йде про християнську та ісламську цивілізації.
Які наслідки могло б мати повне зникнення християнства з регіону Близького Сходу?
Зникнення Помісних Церков Близького Сходу було б, перш за все, величезної втратою для християнського світу. Пам'ятаєте, як Папа Йоан Павло II сказав свого часу, що Церква, подібно до людини, повинна дихати обома легенями: Східним і Західним? Церкви Близького Сходу народилися і живуть на «землі Ісуса», в тому регіоні, в якому жив Ісус. І якщо їх досвід, їх тисячолітня традиція будуть втрачені, то це стане важкою втратою для всієї Церкви, для всіх християн Сходу і Заходу.
Крім того, якщо всі християни виїдуть з Близького Сходу і мусульмани залишаться тут одні, то й вони позбудуться стимуляції, що виникає в контексті різноманіття, яке вноситься християнами. Різноманітність є стимулом до поглиблення віри. Ось, наприклад, мусульмани нас постійно запитують: «Як же так може бути, що Бог один, і водночас у трьох особах? Це протиріччя!». А ми кажемо:« Чому ви вважаєте Мухаммеда пророком? За яким критерієм хтось може бути названий пророком? Чи відповідає Мухаммед цим критеріям? А що значить, що Коран - це слово Бога? Яким чином це Слово зійшло на Мухаммеда?». Ми вважаємо Біблію словом Божим, але визнаємо і активне посередництво людських авторів, а мусульмани хотіли б звести посередницьку участь Мухаммеда до мінімуму.
Ці питання, які вони ставлять нам, а ми задаємо їм, є стимулом розвитку наших цивілізацій, але також і стимулом для громадянського суспільства. Було б великою втратою зруйнувати цю атмосферу, підмінивши її спокусою будувати державу виключно на нормах шаріату, тобто на законодавстві, яке застосовувалось в VII столітті в межах Аравійського півострова, нехай навіть ця система і є для мусульман глибоко рідною, традиційною і, в тій чи іншій мірі, пронизує всі створені ними культури. На сьогоднішній день це головна проблема ісламу: як слід інтерпретувати іслам сьогодні? Відсутність християн зробило б цю проблему ще більш гострою.
Чи можливий, на Вашу думку, якийсь варіант «ісламського Просвітництва»?
Для Західної цивілізації і для Церкви епоха Просвітництва принесла поглиблення інтелектуального компоненту віри, який формувався в діалозі з раціональною культурою і породженою нею критикою. З цієї точки зору, Просвітництво передбачало аналіз реалій віри у світлі розуму. Цим подолали спокусу обмежитися «сліпою вірою», яка зводить себе лише до суто релігійних феноменів, які насправді становлять лише частину людського життя і життя суспільства. Якщо не приводити релігійних реалій в зіткнення з наукою, правами людини, з розвитком психології і гуманітарних дисциплін, якщо не розміщати їх в контекст всього різноманіття світової культури, у нас не буде ні відкритого християнства, ні відкритого ісламу.
Ви задали питання: а чи здатен іслам до освіти? Теоретично, ймовірно, так. Був уже такий приклад у X-XI століттях. Тоді інтелектуальне відродження було інспіровано сирійськими християнами, що жили в Сирії, Палестині, Іраку. Вони глибоко засвоїли грецьку культуру, асимілювали її в свій християнський досвід віри, заново інтерпретували її. І ця спадщина потім перейшло до ісламських мислителів, які схожим чином інтегрували його з Кораном, зі своїми релігійними догматами і священними традиціями. Це явище було характерне для XI століття, а потім воно повільно сходило нанівець, оскільки мала місце жорстка реакція фундаменталістів, які вимагали повного виключення філософії, історичної критики. Зрозуміло, що в таких умовах ніякого Просвітництва не буде. Є попередня умова, щоб феномен Просвітництва став можливий: мусульмани повинні визнати висновки науки і погодитися вивчати Коран, як будь-який інший текст стародавньої арабської літератури, використовуючи ті ж самі критерії.
По суті, мова тут йде про демістифікацію історії. І вже з цих позицій варто наново оцінити релігійне значення Корану: в контексті співвідношення віри і культури, віри і науки, віри й розуму. Якраз до цього закликав Папа Бенедикт XVI у своїй промові в Регенсбурзі 12 вересня 2006 р. І цей заклик залишається актуальним і сьогодні, незважаючи на те, що свого часу він шокував багатьох мусульман і навіть деяких близькосхідних християн, «ісламізованих» культурно.
А яке ж місце ісламу, його зародження та поширення, в рамках універсального Божого задуму Спасіння?
Питання делікатне, але цілком законне. Його ще можна сформулювати так: «Наскільки це доступно людському розумінню, чи грає іслам якусь роль в Божих планах?» Християни на Сході в ході історії неодноразово задавали собі це питання. Відповідь арабських християнських богословів свідчить: «Бог, допустивши зародження ісламу, покарав тим самим християн за їх невірність». Я думаю, що зародження ісламу слід розглядати на тлі розділень між східними християнами: розділень, часто спровокованих цивілізаційними і націоналістичними амбіціями, що ховалися за лаштунками віронавчальних формул. У цій ситуації християни майже не проповідували Добру Новину язичницькими східним народам, а іслам зробив це частково.
Іслам прийшов, щоб знову підтвердити віру в Єдиного Бога, відстояти вимоги присвятити Йому все своє життя, вимоги змінити своє життя, щоб бути угодним Йому. Це була здорова реакція на язичництво, що слідувала в руслі юдейської та християнської традицій. Але при цьому було відкинуто все, що могло створювати хоч якісь труднощі для людського розуму: істини Втілення Христа, Триєдинства Бога, істину про те, що Бог вступає з людьми в діалог любові, що Христос був слухняний аж до смерті хресної, що Він віддав Себе за нас з любові до нас, як про це вчить апостол Павло.
Отже, іслам - це релігія раціоналістична, але не в сенсі духовної, Божественної раціональності, а в сенсі спрощення, відмови від тих аспектів, яких не може осягнути людський розум. Ось так і виходить, що для своїх послідовників іслам - це третя і найдосконаліша богоодкровенна монотеїстична релігія, а ми з цим погодитися не можемо. Ми не можемо погодитися з тим, що після Христа, Якого і Коран називає Словом Бога, Бог послав ще одне Своє слово - у вигляді того ж Корану.
Якщо б вважалося, що Коран був посланий для роз'яснення Євангелія, я б сказав: а чому б і ні? Були ж послані Святі Отці, богослови, які проливали світло на події з життя Ісуса, на Євангеліє. Але в даному випадку, все не так: має місце очевидне протиріччя. Ось тому я не можу погодитися з тим, що Бог послав пророка Мухаммеда з новим одкровенням. І вже тим більше я не можу визнати його «печаткою пророків», «хатах аль-небіін», визнати, що він завершив, виправив і виконав одкровення, дане у Христі, як цьому вчить Коран.
І яке ж в кінцевому підсумку місце ісламу в Божому задумі Спасіння?
Я вважаю, що іслам може стати для християн стимулом, щоб повернутися до першоджерела - до істини про те, що Бог - Єдин. Це фундаментальне для іудаїзму і християнства твердження чудово виражено в 112 сурі Корану: «Воістину, Бог - Єдиний! Бог - незбагненний! »Про це твердження сучасне життя інколи спонукає нас забути. Іслам по-своєму нагадує нам і про те, що Христос - це центр нашої віри, що Він перебуває в найтіснішому єднанні з Отцем, хоча ісламу і не вдалося зрозуміти роль Святого Духа.
Ми постійно говоримо з мусульманами про нашу віру, і це спонукає нас наново аналізувати її, виходячи з перспектив, заданих ісламом. І я вдячний мусульманам за їх критичні зауваження, особливо якщо вони робляться в плані дискусії, а не в плані нападок. І я думаю, що те ж саме справедливо і по відношенню до питань, що задається християнами.
Наше покликання - покликання християн Сходу - жити пліч-о-пліч з мусульманами, подобається нам це чи ні. Це - наша місія! Хоч це і важко, але ми покликані жити разом. І ось з цієї причини, як я думаю, мусульманам слід відстоювати християнську присутність в регіоні, а християнам - мусульманську. Наша просторова близькість не повинна приводити нас до конфронтації. Я дуже сподіваюся, що Синод по Близькому Сходу, що відбудеться 10-24 жовтня допоможе християнам Заходу і Сходу, але допоможе також і мусульманам. Нам усім варто замислитися про значення передбаченого для нас Провидінням плану: ми «приречені» один на одного, ми повинні в ході дружньої, але й не позбавленою протиріч дискусії з'ясувати: з якою метою ми живемо поруч на цій землі Близького Сходу, на цій землі Ісуса , але також і землі Мойсея і Мухаммеда? І ця земля воістину покликана стати «Святою Землею».
|
м. Лісабон Португалія
