Практично з самого моменту обрання кардинала Хорхе Маріо Бергольйо Наступником Святого Петра ЗМІ з небаченим захопленням почали описувати скромність, вбогість і невибагливість нового Папи. «Він відмовився їхати в лімузині. Він відмовився від золотого хреста, а перстень Рибалки просив зробити з позолоченого срібла. Він не взув червоні мешти, а лишився у своїх старих. Він зменшив площу своїх апартаментів. Він відмовився від трону», – такі повідомлення і месиджі зранку до пізньої ночі сповнювали світовий медіапростір.
Навіть «сенсаційні» одкровення лібералів про те, що Папа не підтримує гей-лобі чи виступає проти абортів, і як найбільша сенсація для ліберального світу – «А новий Папа таки католик», і відповідні негативні коментарі у стилі голлівудських зірок просто потонули в морі неймовірного захоплення ЗМІ новим Понтифіком.
Для католиків, які вже призвичаїлися до способу оцінки ситуації, що був притаманним для нормальних людей в СССР, – «якщо ЗМІ щось хвалять, то значить це погане, а як обливають брудом – то це добре», така поведінка ЗМІ була і підозрілою, і дивною: «Чому це раптом ЗМІ, які не переставали обливати брудом Бенедикта ХVІ, раптом так вихваляють Франциска? Щось тут не так».
Майже рефлексна реакція католицького обивательства підказувала, що щось тут не так. Може, Папа, якийсь не такий – розмірковували слабші у вірі. Щось ЗМІ нового затіяли – розмірковували ті, хто твердо переконанні у реальності Намісничого служіння Папи. Як гриби після дощу, почали множитися різноманітні домисли у стилі теорії змов.
ЧИ ПРИХОВУЮТЬ ВІД НАС ЩОСЬ ЗМІ?
Що ж насправді приховано за такою поведінкою ЗМІ? Що спричинило таку нехарактерну поведінку ЗМІ?
Перш за все – бажання сенсаційної інформації. Адже сенсація продає газети, підвищує рейтинги телеканалів, збільшує відвідуваність сайтів та порталів. Пошук сенсації – одне з джерел такої ситуації у ЗМІ. Одні з перших сенсаційних повідомлень про співпрацю о. Бергольйо з аргентинською хунтою, як дуже скоро виявилось, позбавлені навіть найменшого підґрунтя. А промоція теми дитячої закоханості десятирічного Хорхе так само скоро проїлася. Благо, новий Папа вносив час від часу якісь невеличкі зміни, які не були цікавими для ЗМІ на початку понтифікату Папи Бенедикта ХVІ, адже у них була золота копальня – «Божий ротвейлер», «залізний кардинал», нацистський солдат. А тут – Папа з краю світу, про якого небагато відомо. Треба було ліпити якісь сенсації нашвидкоруч.
Іншим, як на мене, не менш значним чинником у цій кампанії восхваляння Папи Франциска було й бажання кинути тінь на його «нескромних» попередників. Логіка проста – от Папа Франциск такий скромний, такий вбогий, не те що усі його попередники до тепер.
І на сам кінець. Чи не найважливіше у всьому – бажання мишами приховати слона. Як провернути трюк, щоб за допомогою мишей приховати слона – миші маленькі, а слон великий? Потрібно багато-багато… мишей. Старий, як світ, пропагандистський прийом – велику проблему приховати виставлянням на показ купи незначних дрібних деталей. У купі деталей навіть найбліьша проблема просто загубиться.
А приховувати від обивателя ЗМІ реально мали що. Для нікого не є великою таємницею антиклерикальний, антикатолицький і антихристиянський характер значної більшості ЗМІ. Для нікого не є таємницею, що саме ЗМІ стали флагманом зміни парадигми «консервативних» цінностей – повага до людського життя, гетеросексуальна сім’я, самоконтроль у суспільному житті, природній моральний закон на нову парадигму «прогресу» – нормальність гомо-«сімей», повний і тотальний релятивізм у моральних питаннях, «право» на аборти і евтаназію, неконтрольована гонитва за насолодами.
А властиво на ці лиха сучасної цивілізації і була спрямована критика усіх програмних промов Папи Франциска. Отож, щоб світ не почув його голосу, потрібно було створити інформаційний шум, заглушити голос Папи масою цікавих обивателю деталей.
Папська тронна проповідь, тепер вона замінена інаугураційною, і звернення до дипломатичного корпусу (corus diplomatica) завжди вважалися свого роду програмами нового понтифікату. І Папа Франциск дотримався цього звичаю. Правда, додав ще одну промову, звернену до представників некатолицьких церков і представників інших релігій.
Отже, маємо три програмні тексти.
ІНАУГУРАЦІЙНА ПРОПОВІДЬ
До певної міри ця проповідь мала свій пролог у проповіді Папи в часі подячної Служби Божої з нагоди завершення Конклаву, а також і в промові до кардиналів під час першої офіційної зустрічі.
Два моменти проповіді в часі подячної Служби Божої очевидно є основними: «Можемо рухатися вперед, скільки забажаємо, можемо збудувати багато речей, але якщо не визнаємо Ісуса Христа, то все намарно. Стаємо побожною організацією, але не Церквою, Господньою Обручницею», і: «Коли йдемо вперед без хреста, коли будуємо без хреста і коли визнаємо Христа без хреста, ми не є Господніми учнями: ми – світські, можемо бути священиками, єпископами, папами, але не Господніми учнями». Здавалося б, і що тут надзвичайного.
Але у світі, в якому вже сама проповідь Христа стає неполіткоректною, позаяк в деяких державах визнавати Христа в інтегральній ортодоксності є рівнозначним до загрози опинитися за ґратами, така заява фактично є оголошенням війни політкоректності. Визнавати, сповідувати Христа – це не таке просте завдання, як може видатися на перший погляд. Ми звикли до простого вислову «Господь Ісус» і навіть не задумуємося над його значенням, але перші християни йшли на мучеництво, тільки щоб не сказати фразу «Господь Кесар». У грецькому слові «Kyrios» – Господь приховується значно більше, аніж просто ґречне звертання.
Еліни своїх богів називали кюріосами, але не всіх. Тільки те божество, якому шанувальник вручав усю свою долю, своє життя, маєток, навіть думки і почуття – це був його кюріос. Так славнозвісний Паріс з Гомерової «Іліяди», коли подарував Афродіті золоте яблучко, визнавав її своєю кюрією (жіночий варіант кюріоса). Він дав їй в руки свою долю, усе, що він як пастух мав, тобто самого себе.
Визнати когось своїм Кюріосом, Господом, визнати його божественну владу над самим собою, усім, що маєш і посідаєш, своїм сьогоденням і своїм майбуттям, щобільше, над самими своїми помислами і почуваннями, – для теперішнього християнина провернути такий трюк – справжній героїзм. Але без цього героїзму усі наші міжпарафіяльні футбольні змагання, уся наша харитативна праця, боротьба проти бідності й узалежнення, нові припарафільні гуртки, хори, фестини, імпрези, вечорниці, семінари, конференції, – словом все, все, все, що ми робимо в Церкві, перетворюється, за влучним висловом одного знайомого священика, на гірлянди, файні, шлічні жарівочки зібрані одна коло одної, файно блимають різними кольорами, тішат око, але користі ніякої: і не гріє, ані не світить так, жиби шось було видко.
Папа чітко зазначив саме потребу, щоб християни дійсно не забували, що вони є в першу чергу Визнавцями Христа. А це у сучасному світі від людини вимагає майже геройської постави. І такий героїзм не можливий без Христа і то Розп’ятого. Інакше – усе стає секулярним, світським, сповненим світської, а не Божої мудрості, і тим самим безсилим. Сучасний світ любить, коли Церква дбає про хворих, бідних, немічних. Але впадає в антикатолицький шал, коли Церква стає в обороні права найбеззахисніших – дітей у материнському лоні. Сучасний світ хотів би бачити християн безхребетними всепрощайками, які заради мнимо християнської толерантності, забуваючи про Вічну Істину, скочуються у політкоректний релятивізм. Світ радо би замінив Пасхальне Таїнство таємницею золотої рибки, звів євангельські притчі на казки Андерсона, а правдиву християнську молитву – на молитву жабки. Христос Розп’ятий, Цар що царює з Хреста, Грізний Суддя Страшного Суду – у побожності цього світу замінений нендзотним мандрівним філософом альтруїстом, одним із мудрих вчителів людства.
Цим, вивернутим сприйняттям християнства, на превеликий жаль, страждає немало християн і католиків також. Христове світло людина сучасності у своєму релігійному пориві радо замінює миготливими гірляндами, які не світять, ані не гріють. І саме проти цього спрямовує Папа свій пророчий голос. Який хоча й благий, але твердий і впевнений. Або інтегральна євангельська Істина – або світ. У християн нема альтернативи. Звісно, «тверда ця мова, хто б її міг слухати» (Ів. 6, 60 ).
Папа нагадує Церкві, наскільки важливим є визнання Христа Розп’ятого, адже без Нього усі наші потуги на ниві нової євангелізації, нові методи, нові проекти приречені на неуспіх. Але навіть і тоді, коли ми проповідуємо Христа Розп’ятого – ганьбу для тих для кого віра стала ідеологією і глупоту для тих, для кого людина є мірилом усіх речей, – не позбавлені лишаємося неуспіху й розчарувань. Адже християнство не нав’язують, його пропонують. Багато хто його не просто відкидає, а й старається поборювати. Тому природнім є розчарування. Природнім є розпач і песимізм, коли оком холодного розуму окинути горизонти сучасної цивілізації, – саме тому Папа пропонує, не лише кардиналам, але й усім нам, бути більше з Христом і в Христі, щоб песимізм, зневіра, розпач не заволоділи нами і не паралізували нас.
Сама ж інаугураційна проповідь Папи Франциска – черговий виклик менталітету більшості сучасних християн, які, підпадаючи під ритм життя цього світу, стають жертвами сучасної епохи, які й ті, що не знають Христа взагалі. Людина сучасності втратила сім’ю, як місце прихистку, навіть у власній сім’ї вона все більше почувається усамітненою, вона уже не відчуває своєї приналежності до когось, вона опинилася сам на сам з життям і його проблемами. Вона усе більше втрачає здатність бачити красу Сотворителя у Його творіннях. Вона уже не має здатності відчитувати природній моральний закон, що його Творець вписав у совість кожної людської істоти. Саме на це, закликаючи наслідувати св. Йосипа, й звернув увагу Папа Франциск у цій проповіді.
«Оберігати все творіння, красу творіння, як сказано в Книзі Буття і як нам показав святий Франциск Ассизький, – це мати пошану до кожного Божого створіння та довкілля, у якому живемо. Це означає оберігати людей, турбуватися з любов’ю про всіх, про кожну особу, а особливо про дітей, літніх осіб – тих, хто слабший і часто перебуває десь на маргінесах наших сердець. Це турбота одне про одного в сім’ї: подружжя взаємно себе оберігає, потім батьки турбуються про дітей, а з часом діти стають також опікунами батьків. Це також означає зі щирістю переживати дружбу, яка є взаємним оберіганням у довірі, пошані й добрі. По суті, усе довірене опіці людини. Це відповідальність, яка стосується нас усіх. Будьте хранителями Божих дарів!»
Не може сім’я бути місцем захисту і турботи, якщо вона не є нормальною природною сім’єю, заснованою чоловіком і жінкою. Не може вона бути місцем нормального виховання дітей, якщо між батьками та дітьми стоїть липкий монстр ліберальної держави. Сім’я як нормальна та здорова одиниця не може існувати в суспільстві, де пануючою ідеологією є гендер, державна індоктринація дітей, політична коректність, секуляризм.
Не може людина взяти на себе відповідальність, якщо суспільство з колиски її вчить, що вона живе тільки для отримання насолод, а відповідальність зводиться до використання презервативів.
«Коли ж людина не відчуває цієї відповідальності, коли ми не турбуємося про створіння і братів, тоді нищення торує собі шлях і серце стає твердим. У кожну історичну епоху, на жаль, є свої «Іроди», які вигадують образи смерті, нищать та спотворюють обличчя чоловіка і жінки», – це виклик Папи усій системі, яка підтримує функціонування теперішньої цивілізації. Це заперечення основ капіталістичної гонитви за прибутком і соціалістичної гіперопіки над громадянином. Це заперечення культури смерті опертої на «правах» на аборт, евтаназію, на дитину, на вибір сексуальної орієнтації, на гомо-«шлюб». Це викриття іродівського обличчя сучасного лібералізму і його диктатури релятивізму. Звісно, що така інформація мала бути прихована від обивателя, якого ЗМІ власне в дусі релятивізму та лібералізму виховують.
Фактично, Папа Франциск у своїй інаугураційній проповіді накреслив шлях, який в суті противиться шляху, яким йде цей світ. Здається нічого нового – це нормальний християнський шлях. Та багато є тих, хто себе називає християнами, а кому цей уже видається занадто старомодним, занадто вимогливим, знадто сповненим відповідальності. А для багатьох християн відповідальність навіть за самого себе, за свої вчинки поняття не відоме. Папська інаугураційна проповідь занадто радикальна для вух багатьох сучасних носіїв християнського імені – і тому як така мала бути проігнорована, зведена у ЗМІ до харитативних та екологічних закликів.
А формуляція про те, що влада – це служіння. Ну, це вже просто таки – скандал. Це ж виклик. Виклик основному інстинктові невідкупленої людини – жаданню влади. Від такого скандалу ЗМІ просто зобов’язані були вберегти тендітні вушка своїх зманіпульованих жертв.
Сумнівно, що власники ЗМІ не оцінили реального характеру Інаугураційної проповіді нового Папи. Її потрібно було якось заховати, прикрити інформаційним шумом, що й успішно зроблено.
Своєю Інгаугураціною проповідю Святіший Отець Франциск не зробив революцію - він вчинив щось протилежного: назначив, що його понтифікат буде протовженням от уже майже 2000-літньої євангелізаційної місії Церкви Христової. Інаугураційна проповідь Папи, як програмний документ нового Понтифікату, очевидно, передбачає продовження і поглиблення конфлікту антропологій – конфлікту у відповіді на питання: «Що таке людина?» Прості, на перший погляд, завдання, які Папа поставив перед очі християнського світу – збереження екології сім’ї, суспільства та довкілля – не можна осягнути без якісного цивілізаційного вибору на користь християнства або принаймні природного морального закону. А це в свою чергу передбачає не тільки активізацію харитативної діяльності Церкви, але, найперше, нову, якісно відмінну від «гірляндових» потуг, постійну євангелізаційну діяльність.
ЗВЕРНЕННЯ ДО ЧЛЕНІВ ДИПЛОМАТИЧНОГО КОРПУСУ
Коментуючи звернення Папи Франциска до представників дипломатичного корпусу при Апостольській Столиці, світові ЗМІ на перебій наголошували, що Папа закликав боротися з бідністю. Але це лише частинка правди про це звернення. Папа закликав не лише боротися з матеріальною бідністю, але першочергово з бідністю духовною, яка тепер себе виявляє як диктатура релятивізму, яка на думку Папи загрожує співіснуванню людей.
Папа наголосив, що правдивого миру без істини нема, а диктатура релятивізму властиво заперечує всяку істину. І тим самим вона заперечує можливість миру як такого.
З іншого боку, ЗМІ наголошували, що Папа закликав будувати мости, але впевнено оминули те, що Папа наголосив: будувати мости між людьми не можливо без Бога. Найцікавіше у цьому, що це стосувалося найперше не християн, а представників держав, більшість з яких будує секуляризоване суспільство, стараючись затерти і саму згадку про Бога.
Отож, очевидно, що Папа дав зрозуміти представникам держав, що його понтифікат буде зберігати тяглість з позицією попередніх понтифікатів, які завжди протиставлялися секуляризму, як способу побудови суспільних взаємовідносин.
Диктатура релятивізму, яка закладена як основа сучасної цивілізації, щоб оправдати спробу створити мультикультурне, багатонаціональне, поліетнічне, поліконфесійне суспільство без Бога, не може не увійти у конфлікт з монотеїстичними релігіями, які не можуть торгувати своїми моральними постулатами, які кожна з них сприймає як кінцеву Істину в останній інстанції, об’явлену Самим Богом. І саме на цю диктатуру як джерело конфліктів, які уже починають розгорятися у світі (нагадаймо недавній насильницький розгін мирних протестів проти гомодиктату у французькій столиці), вказує Святіший Отець.
Але помічати такі застереження Папи для ЗМІ, які і є головними пропагандистами тієї ж диктатури релятивізму, ну, простосто якось навіть непристойно.
Тому вигідніше закрити на це очі й виставляти Папу перед світовою громадськістю таким собі утопістом, який дбає про бідних і руйнує традиційний етикет Папського Двору.
Цікаво, що і частина католиків потрапила на цю вудку ЗМІ – замість слухати голосу Папи, вони жадібно поглинаючи напівправду світових ЗМІ, починають нарікати на Святішого Отця, що, мовляв, він руйнує устої католицтва. Такі публікації уже починають з’являтися на ультраконсервативних сайтах і блогах.
Дійсно, багато що в поведінці теперішнього Папи є незвичним для європейських католиків. Адже Папа походить зі значно відмінної культури – латиноамериканської. І проблема не в тому, що Святіший Отець поводиться, як типовий латиноамериканець, проблема в європейському культурному імперіалізмі самих же європейських католиків. А не будемо забувати, що саме цей культурний імперіалізм часто в основі багатьох неуспіхів католицьких місій поза європейським континентом. Для добрих знавців історії Церкви цілком відомі приклади, коли саме європейський культурний імперіалізм закрив двері місії в Китаї та Індії і то руками частини самих місіонерів, які в Римі добилися заборони індійських і китайських обрядів.
Понтифікат Папи-латиноамериканця мав би стати часом зцілення європейських католиків від ототожнення власної культури з «єдиноправильним» католицтвом.
ПРОМОВА НА АУДІЄНЦІЇ ДЛЯ ПРЕДСТАВНИКІВ ХРИСТИЯНСЬКИХ ЦЕРКОВ ТА ІНШИХ РЕЛІГІЙ
Без реального діалогу між культурами будь-які спроби екуменізму будуть просто неможливі. А фактично екуменічному та міжрелігійному діалогу була присвячена третя програмна промова Папи Франциска – промова на аудієнції для представників християнських церков та інших релігій.
У цій промові Святіший Отець підтвердив католицький принцип екуменічного діалогу – Таїнство Хрещення – це фундамент для подальших екуменічних контактів. Тому без взаємного визнання Таїнства Хрещення екуменічний діалог є неможливий.
Звертаючись до усіх присутніх – християн і нехристиян – Папа наголосив, що сучасне суспільство старається звести людину на те, що вона виробляє і споживає, чим заперечує надприродній вимір людської істоти і що в історичному контексті вже не раз виявилося джерелом насильства. Саме тому Папа закликав свідчити про надприродній вимір людини.
ВИСНОВКИ ПРО МОЖЛИВІ ЦІЛІ ПОНТИФІКАТУ ПАПИ ФРАНЦИСКА
На сам кінець, щоб не загубитися тексті, варто підсумувати можливі цілі та спрямування нового понтифікату.
Цілком очевидно, Папа дав зрозуміти, що продовжить справу нової євангелізації. І то не тільки світу, але й самої Церкви, в Яку почала закрадатися світськість. Одним з завдань, без розв’язання якого неможлива справа нової євангелізації, є відродження і захист християнської сім’ї. А це передбачає і боротьбу проти зовнішніх загроз, як-от, наприклад, гендерна ідеологія і занадто велике втручання держави у сім’ю (слід зазначити, що католицький принцип субсидіярності передбачає допомогу держав у ситуаціях, в яких сім’я сама собі не може дати раду, але він також виключає втручання держави у функціонування сім’ї), але також і внутрішніх загроз – сім’я перестала бути осередком життя і віри, тобто потрібна ґрунтовна євангелізація самих християнських сімей.
Боротьба з духовною бідністю – боротьба проти диктатури релятивізму так само залишатиметься серед пріоритетів діяльності Церкви. А така боротьба потребує союзництва з іншими християнськими конфесіями, а також і з монотеїстичними релігіями. І хоча найпроблематичнішим моментом у цьому є співпраця з ісламом, адже ісламські країни, після Північної Кореї та Китаю, впевнено тримають пальму першості у переслідувані християн, але не слід забувати, що на багатьох міжнародних конференціях саме завдяки голосам мусульманських країн зривалися чисельні спроби ООН запровадити обов’язковість гендеризму і так званого контролю за народжуваністю.
Отож, Папа Франциск задекларував, що гідно продовжуватиме діяльність і блаженного Івана Павла ІІ, і Бенедикта ХVІ. Але у цій справі без реальної підтримки на місцях, без наших молитов і діл нова євангелізація просто захлинеться. Тому мусимо зробити сутнісну переоцінку нашого способу дій – відмовитись від «гірляндизму», а братися до серйозної та ефективної роботи і молитви. І не забуваймо, що Святіший Оцеь Франциск, подібно, як і його попередник Бенедикт ХVІ постійно просять про молитву. Молімося за них, молімося за Церкву.
о. Орест-Дмитро Вільчинський
"КАТОЛИЦЬКИЙ ОГЛЯДАЧ"
|
м. Лісабон Португалія
