Меню сайту

Розділи новин
Новини Церкви [418]
Українці в Португалії [19]
Новини Чину св. Василія Великого [33]
Новини Церкви в Португалії [1]

Календар новин
«  Квітень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930

Форма входу

Пошук

Пожертва

Друзі сайту

Наше опитування
Оцініть сайт
Всього відповідей: 468



В онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Вітаю Вас, Гiсть · RSS 25.11.2017, 05:50

Головна » 2014 » Квітень » 6 » ПРО ХРЕСНУ ДОРОГУ В НАЙСТАРШІЙ ТРАДИЦІЇ
ПРО ХРЕСНУ ДОРОГУ В НАЙСТАРШІЙ ТРАДИЦІЇ
22:10

З характерною для нього простотою і стислістю, Євангеліє подає тільки нечисленну інформацію про дорогу, яку пройшов Господь Ісус від преторії Пілата до Голготи (пор. Мт 22, 22-62; Мк 15, 1-47; Лк 23, 13-56; Йн 19, 1-42).

Однак євангельської розповіді вистачило для того, щоби Хресна Дорога стала предметом особливої побожності. Християнська побожність підхопила викладені подробиці, збагатила їх апокрифічними даними і роздумами віруючого розуму, намагаючись відтворити окремі етапи ходи Сина Людського на своє розп’яття.

Хресна Дорога як побожна християнська практика не одразу набула ту форму, яку вона має нині. Протягом століть вона зазнавала тривалої еволюції, що проявлялася в різних напрямках цього молебню, що поступово дозрівав до відомої нам форми.

Очі віруючих первісної Церкви не були скеровані на місця життя і проповіді Христа. Для перших християн основоположне значення мала насамперед таємниця Спасіння, яке стало часткою людей у Христі, та очікування обіцяного Ним повторного приходу в славі.

Знаком уже здійсненого примирення людей із Богом завжди був хрест Христа. Сліди такого підходу можемо легко знайти у катехизі св. Павла. Вчення про Розп’ятого є для Апостола синтезом діяльності Христа, мудрістю Бога. Ця мудрість робить так, що навіть у людській слабкості об’являється Божа міць (пор. 1 Кор 1, 18-25 і 2, 2). Але хрест і смерть Господа не були відокремлені від інших спасительних діянь; навіть у своїй болісній дійсності Страсті Господні зберігають невпинне скерування до перемоги, повноти життя і до Воскресіння. Тому хрест Господній у цій побожності вельми вивищений, але він є знаком слави, райським деревом, з-під якого витікають життєдайні струмені таїнств Церкви. У св. Йоана Христос добровільно приймає свої страждання і з хреста розпочинає царювання над людством. Підхід св. Йоана також близький Отцям Церкви. Пізніше Лев Великий, говорячи про Христа, який ніс хрест, представляв Його як прекрасного переможця, який долає зловорожі сили, йде велично зі знаком свого тріумфу на плечах. А згадуючи сцену зустрічі Христа з єрусалимськими жінками, цей папа пише: «Господь Ісус не дозволяє плакати над собою, бо не узгоджується плач із перемогою і жалоба — з тріумфом».

Починаючи з IV ст., молебень до Страстей Господніх зосереджується насамперед на вшануванні Хреста. Суттєве значення для розвитку цього культу мало осягнення релігійної свободи, проголошене імператором Константином, та віднайдення святих реліквій імператрицею Єленою. Вшанування реліквій Святого Хреста, «поділеного на частки для всієї землі», як казав 348 року св. Кирило Єрусалимський, було повсюдно знане. У ті ж само часи знаходимо і докази вшанування місць смерті та воскресіння Господа Христа. Вираженням цього культу стали імпозантні базиліки Константина: святиня Мартиріум, поставлена над місцем Розп’яття, і ротонда Анастазіс — над Гробом Господнім.

Також на цей період припадає значне пожвавлення паломництв до Святої Землі та перших описів, складених прочанами. Найстаріший із цих описів це, безсумнівно, «Itinerarium Burdigalense», написаний прочанином із Бордо.

Близько 380 року побувала у Святій Землі авторка другого за часом опису перегринації до святих місць, звана Сильвією або Етерією. Описуючи місто і молебні Великого тижня, вона згадує процесію Вербної Неділі — від Оливної гори до Єрусалима, і подібну — в ніч із Великого Четверга на Велику П’ятницю. Під проводом єпископа люди обходили санктуарії Оливної гори, Гетсиманії, Голготи, віддаючи честь Христу в молитвах, читаннях і співі. На місці арешту Христа у Гетсиманії читали відповідний уривок із Євангелія. «При його читанні здіймався такий крик, такі стогони, такий плач, що чути було аж у місті». У день Великої П’ятниці на Голготі відбувалося вшанування хреста через цілування його реліквії. Від шостої години (12.00) до дев’ятої (15.00) читали тексти пророків і співали псалми, де говориться про грядущі Страсті, разом із тим, що про них написали Євангелісти. З початком дев’ятої години читалося уривок із Євангелія від св. Йоана, де сказано, як Господь віддав духа. Після цього молебню, який відбувався на місці Розп’яття, всі йшли до Анастазіс (Воскресіння), де читали уривок Євангелія про поховання тіла Ісусового, яке здійснив Йосиф з Ариматеї. Однак в описі, складеному Етерією, немає згадки про скорботний шлях Христа, що його Він пройшов із хрестом на раменах.

Те ж саме можна сказати про опис процесії, наданий у ритуалі VIII ст. Вирушала вона від Гетсиманії, прямувала у напрямку Вечірника (Горниці) та місця дому Каяфи (церква св. Петра in Gallicantu), звідти йшла до преторії (церква св. Софії у долині Тиропеона), аби потім зійти на Голготу. Процесія до головних санктуаріїв Єрусалима, Мартиріума і Анастазіс, із плином часу, завдяки включенню інших святих місць, дала у Середньовіччі початок святкування латинської Церкви, яке полягало у відвідуванні санктуаріїв Гробу Господнього і Голготи з запаленими свічками, під спів псалмів та пісень. У ХІ ст., коли владу над Палестиною захопили мусульмани, вони заборонили у Єрусалимі прилюдне вшанування, й тому молебні відбувалися тільки на Голготі. Тоді у санктуарії почали згадувати деякі сцени зі Страстей Господніх: ув’язнення Христа, бичування, коронування тернами. Свідком такого стану був Севульф, який побував у Єрусалимі на зламі 1102-1103 років.

Нову хвилю зацікавленості Хресною Дорогою приніс період Хрестових походів. Окрім хрестоносців, до Єрусалима поспішили натовпи паломників, аби побачити місця, пов’язані з життям Спасителя. 15 липня 1099 р. хрестоносці здобули Єрусалим. Проникнуті ревним культом усього, що пов’язане з пам’яттю про Спасителя, вони сповнили місто новими сакральними будівлями. На Голготі тоді було поставлено храм, який охопив усі давні частини базиліки Константина, Мартиріум-Анастазіс. Освячення нового храму відбулося 15 липня 1145 р. Загальний вигляд святині хрестоносців дійшов до наших часів, хоч її кілька разів реконструювали та прикрашали.

Як хрестоносці, так і численні паломники до Єрусалима старалися локалізувати місця, про які читали у Святому Письмі та побожній літературі. Перший опис, який містить щось подібне до дороги, що нею йшов Христос, знаходимо у книжці «La citez Jherusalem», написаній Ернультом. Час її постання визначають як 1187 або 1228 рік. Автор книжечки згадує дім Пілата, місце відпочинку Христа під час Хресної Дороги, місце зустрічі з Киринеянином і «Браму Скорбот».

Чітку згадку про Хресну Дорогу містить лише опис паломництва до Єрусалима від 1294 р., складений домініканцем Рікольдом із Монте Круціс (†1309). У своїй «Liber peregrinationis» він пише: «А входячи на дорогу, якою йшов Христос, несучи хрест, зустрічаємо місце…» — і згадує чотири стояння, а саме: преторію, зустріч із жінками, з Матір’ю та Симеоном Киринеянином. Автор опису йшов у тому само напрямку, що й Христос. Увійшовши до базиліки Гробу Господнього, оглянув отвір, де був закріплений хрест господа, місце, де затрималася Пресвята Діва і св. Йоан, камінь, на якому поклали тіло Христа при намащенні, і сам гріб.

Схожий опис залишив у своєму щоденнику «Liber de Terra Sansta» бл. Одорик із Парденону (францисканець, †бл. 1320). Потім настав час опіки францисканців над санктуарієм Єрусалима; це наступна сторінка цієї історії.

Від часу, коли опіку над Хресною Дорогою перейняли францисканці (1320), відвідування Єрусалима відбувалося під їхнім керівництвом.

Після молитов і навідання Гробу Господнього паломники вирушали в напрямку Оливної гори; це відбувалося години за дві до світанку. Тобто прочани проходили шлях у зворотному напрямку, ніж Спаситель. Свідком цього звичаю є «пан з Англера», Огер VІІ, який прибув до Єрусалима 4 жовтня 1395 р. У своєму описі паломництва він зазначив, що відвідування Святого Міста розпочав від місця, де Христос знову взяв хрест від Симона, щоб нести його на Голготу. Звідти вони пішли на вуличку, якою Христос прийшов, а йдучи нею, дісталися місця, де Симон допоміг Ісусові нести хрест, потім до місця, де Він розмовляв із жінками, і до місця, де впала Марія, побачивши сина, який ніс хреста; зрештою, дійшли до палаці Пілата, де Христос дістав вирок смерті.

Паломники XIV-XV століть, що прибували до Єрусалима, старалися ідентифікувати на його території сцени Страстей, про які вони читали у духовній літературі своїх часів. Ніколи ще уява не мала такого багатого поля для того, щоб похизуватися. Вулиця, яка за візантійських часів не була нічим цікавим з археологічного погляду, ставала справжнім релігійним музеєм, часто на шкоду давнім традиціям і правильній топографії.

Практика відвідування дороги, якою йшов Христос, не може бути безпосередньо ототожнена з нашим молебнем Хресної Дороги. Ще до кінця XVI століття панувала цілковита свобода щодо почерговості різних подій, пов’язаних зі стражденним шляхом Спасителя.

Найстарша і неперервана традиція містить три місця: Розп’яття, Святого Гробу і палацу Пілата. Стояння Зняття з хреста і намащення Тіла мають за собою історичні свідчення від ХІ століття. До трохи ранішого періоду, VII століття, дехто з дослідників зараховує появу сцени зустрічі Ісуса з Його Матір’ю. Зустріч Христа із Симоном згадується від ХІІІ століття, відносять її до перехрестя вулиць Йосафата і Тиропеону.

Жодне зі Стоянь не мало стільки легенд щодо місця, яке сцена зустрічі Христа з Веронікою. З’являється вона в історичних описах допіру в XІV ст. 1335 року Яків із Верони у своєму описі подорожі до Єрусалима згадує «місце, де Христос дав вероніку, тобто обличчя». Однак загальним правилом згадувати цю зустріч стало тільки в наступному столітті. Також у XIV ст. згадується стояння зустрічі Христа з єрусалимськими жінками; певний час її поєднували із зустріччю з Симеоном.

Про падіння Христа на Хресній Дорозі євангелісти не згадують, але переживання цих подій стало близьке християнській побожності. Раз їх називали падіннями, іншим разом — місцями відпочинку Господа Ісуса. У найстаршій традиції знаним є тільки одне падіння (Бурхарт із Монте Сіон і Яків із Верони). У ХVI столітті вже говорилося про три падіння, з яких друге поєднували з т. зв. «Судовими воротами», а третє відносили до підніжжя Голготи. Однак не всі паломники, навіть пізніших часів, про це згадують.

До XVI століття в описах болісних стоянь дороги Христа в Єрусалимі панувала велика свобода. Навіть питання локалізації цих стоянь — то вже справа XVI–ХІХ століть.

Розвиток молебню Хресної Дороги пішов у напрямку почуттів, співпереживань Спасителю, який страждає, і зміна сприйняття сталася вже в ХІ столітті. Пасійна побожність поступово стає дедалі більш чулою, сповненою сліз і скорботи, і прагненням брати (чуттєво) участь у стражданням і муках Спасителя. У середньовічній побожності хрест Спасителя зберігає першопланове місце, але змінюється його бачення. Замість роздумів над наслідками спасительної любові Христа середньовічні християни зосереджуються на самій особі Розп’ятого. Теологія цього періоду розглядає діло Відкуплення у юридично-моральних категоріях (теорія воздаяння), приписуючи всю спасенну функцію стражданням і смерті Христа. Ця течія побожності відобразилася в усіх аспектах релігійного життя, і найбільше — в народній побожності. Пасійна тема виходить на перший план, вона міцно пов’язана з темою покути як умертвлення і співстраждання з Христом. Спираючись на ці принципи, західне християнство надає нового забарвлення самому представленню Христа на хресті. Давньохристиянський образ Христа-Царя і Первосвященика Нового Завіту, який звершує на хресті об’явлення своєї могутності, змінюється баченням мертвого Ісуса, який стікає кров’ю і весь замучений катуваннями.

Розвинуте Середньовіччя подивилося на людську природу Христа — а отже, і на Його хрест і Страсті — новими очима, повними людського співчуття і любові. Вірні зрозуміли, що Христу можна не тільки молитовно поклонятися і споглядати Його як Бога, а й любити і наслідувати як Людину. Молебень до Розп’ятого набув нового багатства змісту і мотивів. Одним із керівників і натхненників цього нового ставлення людини до Христа був св. Бернард із Клерво (†1153). Відважне формулювання Медоточивого Вчителя: «слід споглядати історію Слова Божого» — стала гаслом нового напрямку релігійності. Пізнати Бога — це пізнати історію Втілення, слідкувати за кожним жестом і кроком Ісуса, це прочитувати майже у кожному вірші Євангелія, ким є Христос для нас і ким ми є для Нього. Як вчить св. Бернард, Церква «бачить єдиного Сина Отця, який несе свій хрест, бачить Господа слави, бичованого і розп’ятого; бачить Подателя життя і щастя, скаліченого цвяхами і пробитого списом, приниженого; усе це Церква бачить, і меч любові щоразу глибше пронизує її серце». Хрест і страждання були для нашого Господа нагодою виконати таємницю Спасіння і вділити повчання людству. Христос пройшов крізь смерть, аби й ми могли дійти до повноти життя і слави. Думка видатного проповідника Середньовіччя стала вирішальною для всієї релігійності епохи, попри те, що й раніше не бракувало злетів думки до Христа розп’ятого: наприклад, таких авторів, як св. Петро Даміані (†1072) чи св. Ансельм (†1109).

Якщо св. Бернард був попередником цієї побожності, напоєної любов’ю, вразливою до болю Спасителя, то у св. Франциска з Ассизі (†1226) ця течія набула ще сильнішої виразності.

Святий Франциск вдихнув нове життя у середньовічну духовність, міцно поєднав створіння з Творцем, а над усе полюбив Христа у Його стражданнях.

Вираженням містики св. Франциска є однаковою мірою як його стигмати, так і виспіваний ним Гімн Сонцю. Від часів Бідняка з Ассизі народжується новий погляд на людину і форму її стосунку до Бога. Христос і Марія сходять із високо піднесених п’єдесталів на землю, аби взяти участь у людських справах і турботах повсякденного життя.

Францисканська побожність є більше переживанням, аніж спекуляцією думки, завдяки чому вона стала доступною для всіх. Це, однак, не означає, що христоцентрична духовність стала виключною власністю францисканського руху. В домініканських колах, а також і в цистерціанських, культ людства Ісуса набуває в цей час великої інтенсивності. Попри наукову врівноваженість, теологічна думка св. Томи повністю проникнута полум’яною любов’ю до Бога-Людини. Цю полум’яну любов ми знаходимо також у містичному досвіді двох видатних цистерціанок — св. Мехтильди (†1299) і св. Гертруди Великої (†1302). Гаряча любов до Спасителя проявилась у них в ушануванні ран і Серця Христа, а завдяки своїм емоційним елементам ця побожність має чимало спільних рис із францисканською.

Пасійну течію побожності Середньовіччя досить повно виклав у своїй думці св. Бонавентура (†1274). Листи Серафічного Вчителя становлять черговий етап у розвиткові молебню до Розп’ятого, а Страсті Христові становлять першопланове місце у вченні святого. Він просто невичерпний щодо багатства порівнянь, символів і визначень, із допомогою яких прагне показати глибини таємниці любові Бога до людей, явленої  у хресній смерті Ісуса Месії. Отже, немає нічого дивного, що св. Бонавентура був названий Пасійним Учителем.

Зокрема, три твори св. Бонавентури безпосередньо присвячені тематиці Страстей. Це «Містична галузка», «Дерево життя» і офіцій Бревіарію (добір текстів для Літургії Годин) про Страсті Господні. До цього жанру належать також і популярні пізніше середньовічні житія Христа, зокрема «Медитації про життя Христа» Йоана де Каулібуса (ще відомого як Псевдо-Бонавентура) і «Житіє Господа нашого Ісуса Христа» Людольфа Саксонця (†1370). Зокрема перший твір залишив по собі чимало літературного наслідування у Середньовіччі.

Спільною рисою пасійних розповідних творів є те, що вони всі беруть матеріал не тільки з біблійних джерел, але і з апокрифів. Черпання з неканонічних матеріалів, однак, призвело до однобічності погляду на Христа. Затирається головна риса особистості Спасителя, а саме — те, що Він є обіцяним Месією, а на хресті склав жертву відшкодування, а Його Воскресіння має сотеріологічний характер (тобто стосується діла спасіння). Аби зацікавити читача таких творів, зворушити його, автори наводять численні реалістичні описи страждань Христа, Його самотність у годину страждань, безсильність Матері, яка прагне прийти з допомогою, ненависть і злість катів. Розвиток сюжету напружений і сповнений динаміки, а перебіг події бачиться немовби очима Марії, яка дуже часто з’являється у таких сценаріях. У сенсі змісту Страстей, в таких літературних творах є всі головні біблійні моменти, щедро збагачені доповненнями, які не було звідки взяти інакше, як тільки з апокрифів.

Гідний відзначення є порядок подій, викладений у творі «Роздуми домініканські» та у Бальтазара Опця (Опецького). Згаданий Бальтазар вказує, що вперше Христос упав після винесеного Йому смертного вироку, коли з Нього зривали шати. Хрест, покладений на Його плечі, мав 15 футів. Після розмови з єрусалимськими жінками Ісус побачив свою Матір і впав під хрестом. Також і Марія з великого болю впала на землю. Симона Киринеянина примусили нести хрест не замість Христа, а разом із Ним. Хоча Симон допомагав нести хреста, однак Ісус упав на Голгофі і «сильно обличчя собі поранив». Після того, як із Нього зняли багряницю, Христос, «не можучи стояти далі, упав». Описання розп’яття сповнене реалізму. Скорботна Мати жаліється Богу Отцю через Страсті Сина. Так само й другий згаданий твір, «Роздуми домініканські», позначений багатством подробиць в описаннях Страстей. Весь пасійний цикл розпочинається з прощання Христа з Марією у «квітну» неділю. По дорозі Христа від преторії Пілата на Голгофу названо такі сцени: покладення хреста, прощання з Марією по дорозі на Голготу, падіння під хрестом, зустріч із Симоном Киринеянином і Веронікою. Дуже детально розписано подробиці розп’яття і смерті Христа.

Виняткове значення для збагачення пасійної побожності мала середньовічна містика. То саме містики своєю чутливістю до болю постаралися поглибити всі обставини страждань і смерті Христа. Твори великих учителів німецької містичної Верхньорейнської школи — Екхарта (†1327), Йоана Таулера (†1361) і Генріха Сузо (†1366), попри піднесеність їхніх спекуляцій, відзначаються сильним чуттєвим забарвленням. Останній з них, посилаючись на думку св. Павла, визначає пізнання Розп’ятого як найвищу філософію свого життя.

Серед містичних переживань, релігійних об’явлень та екстазів душі, що споглядали Христа, намагалися огорнути всю Його любов до людини. У їхніх творах підкреслюються удари і рани, отримані Христом під час бичування та коронування тернами; описується жорстокість, із якою Його було прибито до хреста. Знаряддя Страстей Христових (Arma Christi), рани і кров Христа дістають особливе ушанування. Деякі сцени Страстей поєднано з канонічними годинами чи днями тижня. Створюються спеціальні «Годинники Страстей Господніх».

Свята Бригіда Шведська (†1373), чиї об’явлення під кінець XIV століття були знані в усій Європі й чиї молитви до Розп’ятого посіли своє недоторканне місце у книжках для мирян, споглядає сцени Страстей так, ніби вони відбувалися безпосередньо перед її очима. Таку само позицію можна знайти у другої знаної на той час візіонерки — св. Катерини Сієнської (†1380).

Представлення Розп’яття у цій новій редакції багато чим завдячує містиці, яка намагалася пізнати і описати фізичні та духовні страждання Ісуса. Починаючи від XIV століття, таке ставлення запановує в умах і уявах, формуючи бачення, що пульсує повнотою сердечного співчуття. З євангельської розповіді виділяються ті епізоди, події, образи або постаті, з якими поєднується особливо сильний емоційний  колорит. Ці сцени набувають конкретизування у ліричних творах, релігійному театрі, живописі та скульптурі. Сама ж християнська духовність, на якій відбилися екзистенційні тривоги і турботи людей кінця Середньовіччя, набуває рис патетичних і трагічних.

Можна сказати, що це драматичне бачення Страстей Христових уже постійно впливатиме на модель християнської побожності, по новітні часи включно. Ісус  у моментах свого життя і страждань немовби зрівнюється з іншими людьми, завдяки чому Його образ стає близьким і простим. Здається, що ми маємо перед собою не звитяжного Господа,  а Брата який знає всі скорботи, Друга, Лікаря, ба навіть Жебрака, який простягає пробиту долоню по гріш людської любові. Христос зовсім не стриманий у розкритті свого болю, Він говорить про нього майже кожній людині. Аби надихнути людей до ще більшої любові, Він розкриває їм свої приховані страждання, яких зазнав під час Страстей.

Природним резонансом так сприйнятої пасійної побожності стає визволення якоїсь предивної внутрішньої чутливості, яка охопить людей пізнього Середньовіччя, проявляючись у ревних і щедрих сльозах, що проливалися над муками Христа.

Серед форм пасійної побожності не можна не згадати літургійну драму — інсценізації подій із життя Христа. Колискою цього явища була Західна Європа. Зокрема п’ять особливих видовищ, пов’язаних з літургійною драмою, увійшли в церковну історію: процесія у Вербну неділю, Остання Вечеря (Mandatum), Воздвиження Хреста і Поховання Христа, а також Відвідання Святого Гробу. Набагато вільніші зв’язки єднали з пасійною темою інші інсценізаційні давньоєвропейські форми, такі як містерії, міраклі та мораліте. З огляду на численні мирські теми, їх найчастіше ставили поза церковними мурами, на ринкових площах чи центральних площах міст.

Задля влаштування містерій, зокрема найбільшої з них — представлення Страстей Господніх, — постають спеціальні товариства і корпорації. Так під кінець XIV  століття виникло у Парижі Братство Страстей Господніх, яке з часом привласнило собі щось на кшталт монополії на представлення світської драми, за співпраці з «Дітьми безтурботності», оскільки кожна серйозна вистава мала переплітатися комічними інтермедіями, щоби не втрачати уваги глядачів. З огляду на цю ж само увагу, якої не можна було випускати, на виставах не сторонилися крайнього реалізму. Це мало прикрі наслідки для самих акторів. Наприклад, 1437 року в Метці настоятель Ніколь, який грав роль Христа в агонії, ледве не помер насправді на дереві хреста. Також і ще один священик, Жан де Міссей, який грав Юду Іскаріота, повісився трохи надовше, ніж це було розумно, втратив притомність і був би помер, якби йому не поспішили з допомогою.

Як видно з наведених прикладів, духовенство брало участь у пасійних виставах разом із мирянами, бо це були важливі релігійні події у житті місцевих спільнот.

Опрацьовано за виданням: Droga krzyżowa, ks. Jerzy Kopec CP

http://www.credo-ua.org

 

Категорія: Новини Церкви | Переглядів: 570 | Додав: osbmpt
Українська Греко-Католицька Церква Різдва Пресвятої Богородиці м. Лісабон Португалія